50 глава.Прощання, на яке ніхто не чекав

Прощання, на яке ніхто не чекав

Будинок Мальви зустрів їх тишею.

Амелія зупинилася біля дверей і озирнулася на Ліандаму. Та стояла поруч, нервово перебираючи пальцями край свого одягу. Увесь шлях вона майже не розмовляла. Лише час від часу запитувала, чи довго ще залишилося й чи справді вони зможуть побачити Мальву.

Амелія щоразу відповідала, що вже скоро.

Тепер вона не знала, що сказати.

Тому просто постукала.

За дверима почулися повільні кроки. Замок клацнув, і на порозі з'явилася дівчина в чорному.

Мальва Нікс.

Її волосся було недбало зібране, а підпухлі очі почервоніли від сліз. На обличчі застигла така втома, ніби за ці кілька днів вона постаріла на багато років. Вона дивилася на незнайомку перед собою, намагаючись зрозуміти, чого та хоче.

— Добрий день, — тихо привіталася Амелія.

— Добрий…

Мальва ковтнула повітря. Навіть говорити їй було важко.

— Вибачте, якщо потурбувала, — продовжила Амелія. — Але мені потрібно з вами поговорити. Це стосується Ліандами.

Ім'я подруги змінило все.

Мальва опустила погляд. Її пальці міцніше стиснули дверну ручку.

— Якщо ви прийшли висловити співчуття, то… дякую. Справді. Але я зараз не дуже добре почуваюся.

Вона не сказала, що більше не має сил розмовляти. Не сказала, що навіть найпростіші слова про Ліандаму завдають болю.

Їй просто хотілося, щоб цей день закінчився.

Щоб вона заснула й хоча б уві сні перестала пам'ятати, що весілля, на яке вони так довго чекали, ніколи не відбудеться.

— Я розумію, — відповіла Амелія. — Можна я зайду? Будь ласка. Я не заберу багато вашого часу.

Мальва кілька секунд дивилася на неї.

Потім мовчки відступила вбік.

— Заходьте.

Вона навіть не запитала, звідки незнайомка знає Ліандаму. Не поцікавилася, що саме та хоче сказати. Їй було байдуже. Останніми днями світ перетворився на місце, де всі щось говорили, а вона нічого не могла відчути, крім порожнечі.

Амелія переступила поріг.

Ліандама увійшла слідом.

У коридорі стояли жіночі туфлі, поруч висіла світла сумочка. На маленькому столику лежав букет білих квітів, уже трохи зів'ялих. Мабуть, хтось приніс їх Мальві на знак співчуття.

Ліандама зупинилася біля них.

— Це ж ті квіти, які я хотіла подарувати їй на весілля… — прошепотіла вона.

Амелія почула.

Мальва — ні.

— Проходьте до вітальні, — втомлено сказала господиня.

Вони зайшли до кімнати. На дивані лежав зім'ятий плед, на столику стояла склянка води. Поряд — недоторкана тарілка з їжею.

Амелія зачинила двері.

Мальва опустилася на диван, обхопивши себе руками.

— То що ви хотіли сказати?

Амелія не відповіла відразу.

Вона дивилася на цю дівчину й розуміла, що зараз торкнеться найболючішого місця її життя. Навіть маючи дар бачити душі, Амелія ніколи не вважала, що це дає їй право бездумно втручатися в чуже горе.

Вона мала бути обережною.

— Мальво, я знаю, що ви не повірите мені відразу. Можливо, навіть вирішите, що я знущаюся з вас. Але я прошу: вислухайте мене до кінця.

Мальва втомлено кивнула.

Амелія повернулася до Ліандами.

Та стояла біля книжкової полиці, розглядаючи фотографію в рамці. На ній вони з Мальвою сміялися, обійнявшись, а на голові в Ліандами сиділа кумедна паперова корона.

— Ми тоді святкували її день народження, — прошепотіла Ліандама. — Я зробила ту корону з упаковки від торта. Вона казала, що я жахлива майстриня, а потім носила її до самого вечора.

Ліандама торкнулася рамки.

— Мальво, ну чому ти не розповідаєш про це всім? Ти ж завжди казала, що це найкращий подарунок у твоєму житті…

Її голос затремтів.

— Я так хотіла побачити тебе.

Амелія повільно підійшла до неї.

— Ти готова?

Ліандама кивнула, хоча в її очах знову з'явився страх.

Амелія простягнула руку й торкнулася її плеча.

Мить — і повітря в кімнаті ніби здригнулося.

Ліандама стала видимою.

Не тінню, не відображенням у склі, не примарним силуетом, який можна було сплутати з грою світла.

Вона стояла посеред вітальні — така сама, якою Мальва пам'ятала її за життя.

У тому самому одязі.

З тим самим волоссям.

З тими самими очима, які колись сміялися ще до того, як Ліандама встигала вимовити чергову дурницю.

Мальва підвела голову.

Спочатку вона просто дивилася на Амелію, не розуміючи, чому та раптом замовкла.

А потім перевела погляд убік.

Її обличчя зблідло.

— Ні…

Ліандама завмерла.

— Мальво?..

Мальва різко підвелася. Її губи затремтіли, а очі наповнилися сльозами так швидко, ніби все, що вона стримувала останні дні, нарешті вирвалося назовні.

— Ні… Ні, цього не може бути…

Вона зробила крок уперед.

Ліандама теж рушила їй назустріч.

— Мальво, це я.

Дівчина затиснула долонею рот.

— Я збожеволіла… Я просто так сильно за тобою сумую, що почала тебе бачити…

— Ти не збожеволіла, — прошепотіла Ліандама. — Це справді я.

Мальва похитала головою, та не відвела погляду.

Вона знала це обличчя.

Знала кожну рисочку, кожну усмішку, кожну зморшку біля очей, яка з'являлася, коли Ліандама сміялася надто довго.

І знала, як саме та вимовляла її ім'я.

— Ліандамо?..

— Я тут, сонечко.

Мальва схлипнула.

— Але ж ти…

— Я знаю.

— Ти померла…

Ліандама опустила голову.

— Так.

У кімнаті запала тиша.

Мальва дивилася на неї, не кліпаючи, ніби боялася, що варто заплющити очі — і подруга зникне.

— Ти справжня? — нарешті запитала вона.

Ліандама спробувала всміхнутися крізь сльози.

— Настільки, наскільки можу бути тепер.

Мальва кинулася до неї.

— ЛІАНДАМО!

Вона обхопила подругу руками, притискаючись до неї так міцно, ніби могла втримати саму смерть і змусити її повернути все назад.

Але руки пройшли крізь примарне тіло.

Мальва схопила порожнечу.