49 глава

— Амеліє… — Ліандама несміливо торкнулася її рукава. — Ти могла б відвезти мене до неї?

Амелія повернулася.

За останні дні дівчина-привид змінилася. Її голос став тихішим, а погляд — порожнішим. Вона майже не говорила про себе, не розпитувала про смерть і не намагалася більше зупиняти випадкових перехожих.

Тепер вона просто хотіла побачити Мальву.

— До твоєї подруги?

Ліандама кивнула.

— Вона не знає, що я тут. Вона думає, що я пішла назавжди. А я… — Її губи затремтіли. — Я не можу залишити її отак. Не можу, Амеліє. Вона ж мала вийти заміж. Ми стільки всього планували…

Дівчина затулила обличчя руками.

— Я обіцяла, що стоятиму поруч із нею. Допомагатиму з сукнею, поправлятиму їй волосся, плакатиму під час церемонії, а потім дражнитиму, що вона вибрала найсолодший торт у світі…

Її голос зламався.

— А тепер вона навіть не зможе мене насварити за те, що я знову запізнилася.

Амелія не перебивала.

Вона знала: іноді людині потрібно не почути правильні слова, а просто мати змогу вимовити все, що розриває її зсередини.

— Я хочу побачити її востаннє, — прошепотіла Ліандама. — Будь ласка. Я знаю, що вона мене не побачить. Знаю, що не зможу її обійняти. Але хоча б я побачу, що з нею все гаразд…

Вона опустила руки.

— Хоча б знатиму, що вона не сама.

Амелія повільно взяла її за руку.

— Добре, мила. Поїдемо.

Ліандама стиснула її пальці, хоча тієї миті навіть не усвідомила, що її долоня була холоднішою за зимове повітря.

— Дякую.

І вперше за кілька днів вона не заплакала.

Можливо, тому, що всі її сльози вже висохли.

А можливо, тому, що надія побачити подругу виявилася сильнішою за горе.

Амелія лише сподівалася, що зможе допомогти Ліандамі попрощатися.

Бо іноді найважче в смерті — не те, що ти більше не можеш жити.

А те, що хтось, кого ти любиш, продовжує жити, не знаючи, як сильно ти хотіла залишитися.