47 Глава. Один день серед подруг

Амелія саме розкладала старі фотографії на столі, коли почула тихий стукіт у двері.

— Заходьте!

Двері прочинилися, і на порозі показалася незнайома дівчина з темним волоссям, що спадало на плечі, та великими, трохи наляканими очима.

— Ти Амелія? — несміливо запитала вона.

— Так. А ти?

— Мене звати Міра. Мені сказали, що ти можеш бачити таких, як я.

Амелія відклала фотографію.

Міра була привидом. Її обриси ледь помітно мерехтіли в ранковому світлі, проте обличчя залишалося напрочуд чітким.

— Можеш сісти, — запропонувала Амелія. — Чаю?

Міра здивовано кліпнула.

— Привиди п'ють чай?

— У моєму будинку можливо майже все.

Дівчина ледь усміхнулася, але залишилася стояти.

Вона розглядала кімнату, фотографії та книжки на полицях. З коридору долинали голоси. Хтось сміявся, хтось обурювався через зниклі солодощі, а потім Сара голосно запевнила всіх, що востаннє бачила печиво ще до того, як воно опинилося в неї в руках.

— У вас завжди так шумно? — запитала Міра.

— Майже завжди.

— Тобі подобається?

— Так. Хоч іноді я мрію про п'ять хвилин тиші.

Міра опустила очі.

— А я мріяла б про такий шум.

Амелія перестала усміхатися.

— Чому?

Дівчина сіла на край стільця й поклала руки на коліна.

— Я ніколи не мала подруг.

Амелія не перебивала.

— У школі всі трималися компаніями. Дівчата разом ходили додому, святкували дні народження, залишалися одна в одної на ніч. Я бачила їхні фотографії, слухала їхні розмови. І щоразу казала собі, що мені це не потрібно.

Вона сумно всміхнулася.

— Так було легше, ніж зізнатися, що мене просто ніхто не кликав.

За вікном колихнулися гілки дерев.

— Потім я померла. І подумала, що тепер уже точно нічого не зміниться. Усі мої можливості залишилися там, серед живих. А я навіть не встигла дізнатися, як це — мати справжню подругу.

Міра підвела очі.

— А потім я почула про тебе. Про твій будинок. Про дівчат, які тут живуть. Про те, що ви разом вечеряєте, дивитеся фільми, розмовляєте до ночі…

Вона замовкла, нервово стискаючи пальці.

— Можна я проведу з вами один день?

Амелія здивовано нахилила голову.

— Один день?

— Звичайний. Хочу побути серед дівчат. Поговорити, посміятися, подивитися фільм. Можливо, навіть залишитися на ніч.

Її голос став майже нечутним.

— Я знаю, що це нерозумне прохання. Але мені просто хочеться хоч раз дізнатися, як це — мати подруг.

Амелія дивилася на неї кілька секунд.

Потім усміхнулася.

— Звичайно.

Міра завмерла.

— Справді?

— Справді. Але попереджаю: у нас буває галасливо.

— Я вже помітила.

— Ти ще не чула, як Сара обирає фільм.

З коридору негайно долинув обурений голос:

— Я ВСЕ ЧУЛА!

Амелія розсміялася.

І цього разу Міра засміялася разом із нею.

---

— Нам потрібна одна вільна доба.

Лія повідомила це так урочисто, ніби збиралася оголосити початок державного перевороту.

Усі зібралися на кухні. Сара вже тримала в руках печиво, Емма влаштувалася біля вікна, Лілі наливала собі чай, а Сельвія спокійно розмішувала ложечкою цукор у своїй чашці.

Елісія сиділа трохи осторонь.

Вона слухала інших, час від часу всміхалася їхнім жартам, але рідко втручалася в розмову першою. Після всього, що їй довелося пережити, вона лише починала звикати до життя, у якому могла бути звичайною дівчиною.

Мати друзів виявилося не так просто, як здавалося збоку.

Особливо якщо більшу частину життя ти провела осторонь від однолітків.

Амелія стояла поруч із Мірою.

— У нас гостя, — пояснила вона. — Міра хоче провести з нами один день. Ми подумали, що могли б влаштувати дівочий вечір із фільмами та ночівлею.

— З ночівлею?! — Сара так різко підвелася, що мало не впустила печиво. — Я вже несу подушки!

— Сара, ми ще навіть не вирішили, що дивитимемося, — нагадала Емма.

— Це можна вирішити під час перенесення подушок!

Сара зникла в коридорі.

Лія повернулася до чоловіків.

— І в нас є маленьке прохання.

Керрі відклав книжку.

— Яке саме?

— Сьогодні ви не заходите до наших кімнат і не втручаєтеся в наші плани. Тільки якщо виникне щось справді необхідне.

— Навіть не запитувати, який фільм ви дивитеся?

— Особливо не запитувати.

— А вечеря?

— Ми приготуємо самі.

Керрі подивився на Зоріана, очевидно сподіваючись знайти підтримку.

Той спокійно поставив чашку на стіл.

— Ходімо.

— Куди?

— Туди, де нам не заборонятимуть перебувати.

— Мені нічого не забороняли!

— Тоді тим більше немає причин сперечатися.

Зоріан підвівся.

Керрі ще кілька секунд дивився йому вслід, потім зітхнув і теж підвівся.

Але Сельвія підняла руку.

— Хвилинку.

Обидва чоловіки зупинилися.

Вона неквапливо поставила чашку на блюдце й подивилася спочатку на Керрі, потім на Зоріана.

— Дівчатам іноді потрібен простір, у якому вони можуть бути собою. Без зайвих запитань, без чужих поглядів і без необхідності пояснювати, чому їм весело або сумно.

— Я не збирався їм заважати, — зауважив Керрі.

— Знаю. Але найкраща допомога іноді полягає в тому, щоб не допомагати без прохання.

Зоріан схвально кивнув.

— Саме тому я й збирався піти.

Погляд Керрі мимоволі ковзнув до Елісії.

Донька сиділа тихо, але цього разу не відводила очей від дівчат. У її погляді було щось таке, чого він давно не бачив, — зацікавленість, змішана з невпевненістю.

Він раптом зрозумів, що цей день може бути важливим не лише для Міри.

— Гаразд, — сказав він. — Ми не заважатимемо. Якщо знадобиться допомога, кличте.

— Дякую, — відповіла Амелія.

Керрі вже збирався вийти, коли почув за спиною голос доньки.

— Тату?

Він обернувся.

Елісія нервово поправила рукав.

— Я сьогодні залишуся з дівчатами, добре?