47 Розділ. Лист, який чекав

Вечір у будинку видався незвично спокійним.

На кухні пахло чаєм, ваніллю та свіжою випічкою. Десь у вітальні Лілі сперечалася з Еммою через книжку, яку обидві хотіли прочитати першою, а Деніз тихенько наспівувала мелодію, знайому Амелії ще з дитинства.

Здавалося, світ нарешті дозволив їм усім трохи перепочити.

Амелія піднялася на другий поверх по стару ковдру. Вона збиралася провести вечір разом із дівчатами, загорнувшись у неї, з чашкою какао та якоюсь безглуздою історією, з якої можна було б посміятися.

Принаймні, так вона планувала.

Але, проходячи повз комору, помітила, що дверцята старої шафи прочинені.

Амелія зупинилася.

Вона добре пам'ятала, що вранці зачиняла її. Там зберігалися речі, які ніхто не наважувався викинути: старі фотографії, зламані годинники, коробки з листівками та кілька альбомів, що пережили стільки переїздів, скільки не пережила б жодна звичайна річ.

Дівчина зітхнула й потягнула дверцята на себе.

— Якщо там знову павук, я офіційно відмовляюся від права власності на цей будинок, — пробурмотіла вона.

Павука не було.

Зате на верхній полиці лежала невелика дерев'яна скринька.

Амелія ніколи раніше її не бачила.

На кришці не було замка, лише тонкий шар пилу й вигравірувана квітка, пелюстки якої нагадували крихітні зірки.

Дівчина обережно зняла кришку.

Усередині лежав конверт.

На ньому було написано лише одне слово.

Амелії.

Її усмішка повільно зникла.

Бо вона впізнала почерк.

— Ні… — ледь чутно прошепотіла дівчина.

Пальці торкнулися паперу.

Вона знала кожен вигин цих літер. Пам'ятала, як колись спостерігала за ними з-за маминого плеча, коли та підписувала листівки до свят. Пам'ятала, як просила навчити її писати так само красиво.

Це був мамин почерк.

Амелія опустилася просто на підлогу, притиснувши конверт до грудей.

У коридорі хтось покликав її на вечерю.

Вона не відповіла.

Бо раптом знову стала маленькою дівчинкою, яка чекала, що двері відчиняться, мама зайде до кімнати й скаже, що все буде добре.

Але двері залишалися зачиненими.

І цього разу в Амелії був лише лист.

Тремтячими пальцями вона розкрила конверт.

Усередині лежав аркуш, складений удвоє.

Перший рядок розмився перед очима ще до того, як вона встигла його прочитати.

«Моя люба дівчинко…»

Амелія заплющила очі.

І вперше за довгий час пошкодувала, що вміє бачити тих, хто пішов.

Адже жоден дар у світі не міг повернути їй людину, голос якої вона пам'ятала дедалі гірше.

А потім вона прочитала наступне речення.

І перестала дихати.

«Якщо ти тримаєш цей лист у руках, значить, я так і не знайшла в собі сміливості розповісти тобі правду про ту ніч, коли ти народилася…»