47 глава.Останні миті

Максим стояв посеред вітальні, тримаючи Алісу за руку.

Він знову став схожим на звичайного хлопчика. Темне волосся трохи скуйовдилося, щоки набули легкого рум’янцю, а на губах з’явилася знайома усмішка.

Аліса не хотіла його відпускати.

Вона обіймала брата так міцно, наче могла втримати його самими руками. Наче варто було лише послабити обійми — і він знову зникне.

— Ти ж залишишся? — прошепотіла вона йому у плече.

Максим опустив очі.

— Я б хотів.

— Тоді залишайся. Будь ласка, Максе. Я більше не сваритимуся з тобою через іграшки. І дозволю брати мої навушники. Навіть ті рожеві, які ти так любив ховати.

Він тихенько засміявся.

— Вони ж були найкращі.

— Тоді забирай їх. Усі забирай. Тільки не йди.

Останні слова зламалися в її горлі.

Максим підняв голову й подивився на сестру. У його очах блищали сльози.

— Алісо… Я не можу.

— Чому?

Він не знав, як пояснити їй те, чого сам боявся найбільше.

Тому лише притулився чолом до її чола.

— Бо я дуже сумував за тобою. Але ти не повинна все життя сумувати за мною.

Аліса заплакала ще сильніше.

Саме тоді з коридору долинув тихий звук кроків.

— Алісо? Що тут відбувається?

Мама зупинилася на порозі вітальні.

Спочатку вона побачила доньку, яка плакала, притискаючи до грудей коробочку з тортом. Потім — незнайому дівчину, що стояла трохи осторонь.

А тоді її погляд опустився нижче.

І весь світ завмер.

Маленький хлопчик стояв посеред кімнати, тримаючи доньку за руку.

Знайома темна чуприна. Трохи кирпатий ніс. Маленька родимка біля лівої брови, яку вона колись цілувала, вкладаючи сина спати.

Вона знала кожну рисочку цього обличчя.

Адже колись цілувала його щовечора.

— Максиме?.. — ледь чутно вимовила вона.

Хлопчик повернув голову.

І всміхнувся.

Тією самою усмішкою, від якої в неї колись зникала вся втома після довгого дня.

— Привіт, мамо.

Жінка похитнулася й ухопилася за одвірок.

Ні.

Цього не могло бути.

Вона бачила його на фотографіях. У снах. У кожній дитячій курточці, яку досі не наважувалася прибрати. Чула його сміх у спогадах і прокидалася посеред ночі, простягаючи руку до порожнього ліжка.

Але не тут.

Не зараз.

Не так, щоб він стояв перед нею й дивився своїми великими очима.

— Ні… — прошепотіла вона. — Будь ласка…

Максим відпустив руку сестри й повільно підійшов до матері.

— Мамо?

Вона затулила обличчя долонями.

— Пробач мені…

Хлопчик зупинився.

— За що?

Жінка опустилася на коліна просто посеред кімнати.

— За те, що не вберегла тебе. За те, що не змогла нічого зробити. За те, що досі не можу перестати плакати, хоча знаю, що тобі б цього не хотілося…

Її плечі здригалися від ридань.

— Я так за тобою сумую, синочку. Так сильно, що іноді мені здається, ніби я більше не вмію дихати. Я щодня думаю про те, що могла зробити інакше. Що мала сказати. Куди мала піти. Як могла тебе врятувати…

Максим дивився на неї, не розуміючи, чому дорослі так часто звинувачують себе в тому, чого не можуть змінити.

Він простягнув до неї ручку.

— Мамо, не плач.

Жінка підняла на нього заплакані очі.

— Я не можу, любий. Я намагалася. Чесно намагалася, але не можу.

— Аліса теж плаче.

Мама завмерла.

Повільно повернула голову до доньки.

Та стояла за кілька кроків від них, притискаючи до грудей коробочку з тортом. Її губи тремтіли, а очі були червоними від сліз.

— Я теж за ним сумую, мамо, — тихо сказала Аліса.

У цих словах не було докору.

І саме тому вони боліли сильніше.

— Я знаю, що тобі важко. Знаю, що ти любила його. Я теж його люблю. Але іноді мені здається, що після його смерті ти втратила не тільки Максима. Ти втратила й мене.

Жінка дивилася на доньку, наче вперше за довгий час справді її побачила.

Побачила вже не маленьку дівчинку, яка колись бігала за молодшим братом із розпатланим волоссям і шоколадом на щоках.

Перед нею стояла підлітка, яка теж переживала втрату. Яка теж сумувала. Яка, можливо, сотні разів хотіла розповісти мамі про свій день, показати оцінки, поскаржитися на подруг чи просто почути, що її люблять.

А вона була надто занурена у власний біль, щоб помітити чужий.

— Алісо…

— Я не серджуся на тебе, мамо, — прошепотіла дівчинка. — Просто мені теж було самотньо.

Жінка заплакала знову.

Але цього разу вона простягнула руки до доньки.

Аліса повільно підійшла й дозволила матері обійняти себе.

Максим стояв поруч і дивився на них.

На його обличчі з’явилася маленька, сумна усмішка.

— От бачиш, мамо? — тихо сказав він. — Ви тепер разом.

Жінка відсторонилася від доньки й подивилася на сина.

— Із тобою я теж хочу бути разом, любий.

— Знаю.

— Я не хочу, щоб ти йшов.

Максим опустив очі.

— Я теж не хочу.

Він підійшов до матері й обережно обійняв її за шию.

Жінка відчула дотик.

Відчула маленькі руки, знайомий нахил голови, легкість дитячого тіла, яке колись засинало в неї на колінах.

Та тепла не було.

Лише дивна прохолода, від якої серце стискалося ще сильніше.

Вона притиснула сина до себе, боячись навіть поворухнутися.

— Ти ж знаєш, як сильно я тебе люблю? — прошепотіла вона йому у волосся.

— Знаю, мамо.

— І я ніколи тебе не забуду.

Максим трохи відсторонився й заглянув їй в очі.

— Тоді не плач щоразу, коли згадуватимеш мене.

— Я постараюся, — крізь сльози всміхнулася вона.

— І обіймай Алісу. Вона іноді теж сумує, навіть коли нічого не говорить.

Мама заплющила очі.

— Обіцяю, синочку.

Максим кивнув, наче саме цієї обіцянки йому бракувало.

Та раптом його погляд змінився.

Він подивився кудись за спину матері.

— Тату?

У кімнаті стало тихо.

Амелія повільно повернула голову.