42 Глава. Обійми, які залишаються в серці

### Глава. Обійми, які залишаються в серці

Амелія зупинила автомобіль біля будинку, де тимчасово перебували врятовані діти.

У вікнах горіло світло. За фіранками миготіли дитячі силуети, а крізь прочинене вікно долинав тихий голос дорослої жінки, яка намагалася вкласти малечу спати.

Звичайний вечір.

Та для дітей, які пережили надто багато жаху, навіть звичайний вечір був маленьким дивом.

Амелія заглушила двигун і повернулася до Зари.

Дівчинка сиділа поруч. Її напівпрозорі пальці стискали край сукні, а погляд був прикутий до освітлених вікон.

— Вони тут, — тихо промовила Амелія. — Усі, кого ти хотіла врятувати.

Зара кивнула.

— А Софі?

— Вона теж тут.

На обличчі привида з’явилася усмішка. Маленька, несмілива, сповнена полегшення.

— Тоді ходімо. Будь ласка.

Амелія вийшла з машини й відчинила задні дверцята, хоча прекрасно знала, що Зара могла пройти крізь них. Вона просто не хотіла, щоб дівчинка почувалася примарою, яка вже не належить цьому світу.

Зара помітила цей жест.

І на мить її очі заблищали.

— Дякую, — прошепотіла вона.

— Тобі не потрібно дякувати мені за це.

— Потрібно. Ти зробила те, про що я просила.

Амелія не відповіла. Лише простягнула руку.

Зара торкнулася її долоні, і разом вони попрямували до будинку.

Софі не спала.

Вона сиділа на краєчку ліжка, підібгавши під себе ноги, і крутила в пальцях маленьку стрічку. Ту саму, яку колись подарувала їй Зара.

Дівчинка носила її із собою відтоді, як їх урятували. Інколи ховала під подушку, інколи прив’язувала до зап’ястя, а коли ставало страшно — стискала так міцно, ніби тоненька смужка тканини могла захистити її від усього поганого.

— Софі, люба, тобі потрібно відпочити, — лагідно сказала жінка, яка доглядала за дітьми.

— А якщо я засну, вона прийде, а мене не буде?

Жінка завмерла.

Вона вже чула ці слова.

Софі повторювала їх щовечора, відколи дізналася, що Зара загинула.

— Сонечко…

— Я не хочу спати! — голос дівчинки затремтів. — Я хочу дочекатися її. Вона завжди приходила, коли мені було страшно. Завжди!

Останнє слово зірвалося на схлип.

Софі швидко витерла щоки рукавом, наче плакати було заборонено.

— Я ж обіцяла бути сміливою, — прошепотіла вона. — Зара казала, що я сильна. А я не можу…

Вона притиснула стрічку до грудей.

— Я не можу без неї.

Саме в цю мить у двері тихенько постукали.

Жінка обернулася.

На порозі стояла Амелія.

— Вибачте, що так пізно, — прошепотіла вона. — Софі ще не спить?

— Ні. Вона чекає…

Жінка не договорила.

Бо побачила, як Амелія трохи відступила вбік.

І в дверному отворі з’явилася маленька постать.

Зара.

Вона не була такою, якою Софі пам’ятала її востаннє. На її обличчі не залишилося слідів страждання. Волосся м’яко спадало на плечі, а в очах знову жило те знайоме тепло, яке Софі колись шукала щоразу, коли світ ставав надто жорстоким.

Дівчинка перестала дихати.

Стрічка вислизнула з її пальців.

— …Заро?

Зара завмерла.

— Привіт, маленька.

Цих двох слів вистачило, щоб Софі зірвалася з місця.

Вона кинулася вперед, не думаючи ні про що. Не про те, що бачила перед собою привида. Не про те, що їй уже пояснили: Зара не повернеться.

Вона просто побачила свою сестру.

Ту, яка ділилася з нею останнім шматочком хліба. Яка прикривала її собою. Яка гладила по голові, коли Софі плакала в темряві, й шепотіла, що одного дня вони обов’язково опиняться в безпеці.

— ЗАРО!

Софі обхопила її руками.

І на мить їй здалося, що все знову стало таким, як раніше.

Що зараз Зара обійме її у відповідь, підхопить на руки й скаже, що все закінчилося.

Що вони знову будуть разом.

Але маленькі пальчики Софі зімкнулися навколо порожнечі.

Вона не відчула звичного тепла.

Не почула биття серця.

Її руки пройшли крізь Зару, наче та була зроблена з легкого туману.

Софі відсахнулася.

У її очах з’явилося нерозуміння.

— Ні…

Вона знову потягнулася до сестри, цього разу обережніше. Торкнулася її щоки кінчиками пальців.

Холодне повітря.

Жодного тепла.

Жодної живої шкіри під долонею.

— Ні, ні, ні… — Софі захитала головою. — Ти ж тут! Я тебе бачу! Ти зі мною розмовляєш!

Зара опустилася перед нею навколішки.

— Софі…

— Тоді чому я не можу тебе обійняти?!

У дитячому голосі було стільки розпачу, що Амелія мимоволі заплющила очі.

Вона знала: не кожну рану можна зцілити магією. Не кожен біль можна забрати чужими руками.

Іноді людині потрібно дозволити виплакати те, що вона надто довго тримала всередині.

— Чому ти така холодна? — Софі схлипнула. — Чому ти не можеш мене обійняти? Я ж так чекала! Я щовечора чекала на тебе! Я навіть не спала, бо боялася, що ти прийдеш, а мене не буде!

Зара слухала, і її прозорі губи тремтіли.

— Маленька моя…

— Не називай мене так, якщо знову підеш!

Слова вирвалися різко, майже сердито.

Софі сама злякалася власного голосу. Вона опустила голову, стиснувши кулачки.

— Я не хотіла… — прошепотіла вона. — Я не хотіла на тебе кричати. Просто… просто повернися. Будь ласка. Я більше не плакатиму вночі. Не проситиму їсти, якщо ти голодна. Не ховатимуся за тобою, коли страшно. Я буду слухняною, чесно!

Зара прикрила рот долонею.

Вона так хотіла обійняти Софі.

Притиснути до себе, провести рукою по її волоссю, стерти сльози й пообіцяти, що ніхто більше не скривдить її.

Але цього разу вона не могла захистити сестру від правди.

— Софі, подивися на мене.

Дівчинка не ворухнулася.

— Будь ласка, маленька. Подивися.

Повільно, крізь сльози, Софі підняла голову.

— Ти ні в чому не винна, — сказала Зара. — Чуєш? Ні в чому. Тобі не потрібно бути слухнянішою. Не потрібно голодувати, щоб я мала більше їжі. Не потрібно бути сміливою щохвилини, щоб я тобою пишалася.