40 Глава. Там, де не чули криків

Ліс зустрів Амелію непривітною тишею.

Високі дерева здіймалися над вузькою стежкою, переплітаючи гілки так щільно, що вечірнє світло ледь пробивалося крізь листя. Під ногами хрускотіли сухі гілочки, а прохолодний вітер шарудів у кронах.

Дівчина зупинилася біля невисокого паркану.

Попереду виднівся будинок Деніз.

Затишний, доглянутий, оточений квітами. Саме такий, яким його запам'ятала Амелія.

Важко було повірити, що за цими стінами жила людина, чиї вчинки залишили стільки болю.

Амелія повільно видихнула.

Вона приїхала сюди не для того, щоб шукати виправдання. Не для того, щоб почути чергову історію про нещасне дитинство й дозволити минулому перекреслити чужі страждання.

Вона хотіла знати правду.

І насамперед — знайти тих, хто ще міг потребувати допомоги.

— Будинок неподалік лісу, — тихо промовила Амелія, пригадуючи відомості, які вдалося зібрати. — Але якщо Деніз приховувала дітей, то навряд чи робила це у власному домі.

Вона перевела погляд на дерева.

Там, за кількома старими яблунями, ледь помітно темнів невеликий господарський будиночок.

Амелія примружилася.

Споруда виглядала занедбаною. Дерев'яні стіни потемніли від вологи, дах укрився мохом, а біля дверей лежали старі садові інструменти. Звичайне місце, де зберігали лопати, граблі та все, що могло знадобитися для догляду за маєтком.

Нічого підозрілого.

І саме це змусило Амелію насторожитися.

Вона повільно підійшла ближче.

Двері виявилися незамкненими.

Усередині пахло сирою деревиною, землею та іржею. Біля стіни стояли старі ящики, на полицях лежали інструменти, а в кутку висіла павутина.

Амелія оглянула приміщення.

Порожньо.

Вона вже збиралася вийти, коли помітила дещо дивне.

На підлозі біля дальньої стіни темнів вузький слід. Ніби щось важке пересували тут не один раз.

Дівчина присіла, провела пальцями по дерев'яній дошці.

Пил був зметений.

— Що ж ти тут ховала, Деніз?.. — прошепотіла вона.

Амелія натиснула на край дошки.

Та ледь чутно скрипнула.

Під нею виявився металевий виступ.

Дівчина завмерла.

Потім потягнула за нього.

Частина підлоги повільно піднялася, відкриваючи вузькі сходи, які вели вниз, у темряву.

Знизу потягнуло холодом.

Амелія відчула, як усередині все стиснулося.

Вона не знала, що побачить там. Не знала, скільки дітей може бути внизу й чи не запізнилася.

Але раптом почула звук.

Ледь чутний.

Наче хтось схлипнув.

Амелія перестала дихати.

— Тут хтось є?

Відповіді не було.

Вона ввімкнула ліхтарик на телефоні й ступила на першу сходинку.

Потім на другу.

Сходи скрипіли під ногами. Стіни були вологими, повітря — важким, а темрява з кожним кроком ставала густішою.

Ще кілька сходинок.

І Амелія опинилася внизу.

Світло вихопило з темряви металеві двері, кілька окремих відгороджених місць і маленьку фігурку, яка сиділа, притиснувши коліна до грудей.

Дівчинка.

Зовсім маленька.

Її волосся сплуталося, одяг був пом'ятий, а очі дивилися на незнайомку з таким страхом, ніби навіть надія могла виявитися черговою пасткою.

Амелія повільно опустила телефон, щоб світло не било дитині просто в обличчя.

— Привіт, маленька. Я не завдам тобі шкоди.

Дівчинка сильніше притиснулася до стіни.

— Не треба… Я більше не буду…

Ці слова вдарили Амелію сильніше, ніж будь-який крик.

Вона повільно присіла, залишаючись на відстані.

— Тобі більше не потрібно нічого обіцяти. Чуєш мене? Ти нічого не мусиш робити, щоб я тобі допомогла.

Дівчинка дивилася на неї недовірливо.

— Ви… від Деніз?

Амелія на мить заплющила очі.

Навіть тут, у темряві, серед чужого болю, це ім'я продовжувало лякати дітей.

— Ні, люба. Я прийшла забрати тебе звідси.

— Вона повернеться…

— Не повернеться.

Голос Амелії здригнувся, але вона не відвела погляду.

— Я обіцяю, що більше не дозволю їй зробити тобі боляче.

Вона не стала хапати дитину за руку чи вимагати, щоб та негайно підвелася. Просто залишилася поруч, дозволяючи їй самій вирішити, чи можна наблизитися.

Минуло кілька довгих секунд.

Потім дівчинка простягнула руку.

Амелія обережно прийняла її.

Маленькі пальці вчепилися в її долоню так міцно, наче це була остання ниточка, яка пов'язувала дитину зі світом за межами підвалу.

— Як тебе звати? — тихо запитала Амелія.

— Софі…

— Дуже гарне ім'я, Софі.

Дівчинка затремтіла.

— Там ще є інші…

Амелія повільно підняла голову.

— Інші діти?

Софі кивнула й показала на двері в дальній частині підвалу.

— Вони там. Деякі давно не виходили. Я чула, як вони плакали…

На мить Амелія втратила дар мови.

Вона прийшла сюди, сподіваючись знайти докази. Можливо, одну дитину, яку ще можна врятувати.

Але за цими дверима були інші.

Діти, які чекали.

Діти, які могли вже не вірити, що хтось колись прийде.

— Софі, послухай мене, — промовила Амелія, знову повертаючись до дівчинки. — Я зараз відчиню двері. А потім ми всі підемо звідси. Разом.

— А якщо вона розсердиться?

Амелія відчула, як у грудях піднімається хвиля гніву.

Не на дитину. Ніколи на дитину.

На дорослу людину, яка змусила її боятися навіть власного порятунку.

— Тоді їй доведеться мати справу зі мною.

Вона підвелася й підійшла до дверей.

Замок не піддався з першого разу. Амелія спробувала ще раз, обережно перевірила засув і покликала на допомогу тих, хто чекав нагорі. Вона не збиралася ризикувати, ламаючи двері й травмуючи дітей, які могли бути зовсім поруч.

Коли замок нарешті відчинився, Амелія завмерла на порозі.

За дверима були діти.

Хтось сидів на підлозі, хтось лежав, загорнувшись у тонку ковдру, а хтось мовчки дивився на світло, наче давно забув, що воно може бути теплим.

Декілька дівчат відсахнулися, побачивши незнайомку.