32 Глава. Те, що забрала пам’ять

Багато років тому.

Кетрін ніколи не мріяла про корону.

Їй вистачало маленької кімнати при палаці, роботи, яку вона добре знала, і можливості іноді поговорити з людиною, яку знала майже все життя.

Король був її другом задовго до того, як став королем.

Вони разом бігали палацовими садами, ховалися від наставників, сміялися з дрібниць і ділилися мріями, про які не розповідали нікому іншому.

Та з роками між ними з’явилася межа.

Він став спадкоємцем престолу, а вона залишилася служницею.

Їхні шляхи розійшлися, хоча почуття нікуди не зникли.

А потім сталася одна ніч.

Ніч, після якої вже нічого не могло бути так, як раніше.

Кетрін не збиралася говорити йому про дитину. Вона знала, що їхнє становище не дозволить їм бути разом відкрито, а королівські обов’язки вимагали від нього шлюбу з жінкою відповідного статусу.

Тому, дізнавшись про вагітність, вона зникла з палацу.

Не залишила листа.

Не попросила допомоги.

Просто пішла, забравши із собою таємницю, яку збиралася берегти до кінця життя.

Афіна народилася далеко від королівських залів і розкішних покоїв.

Кетрін сама ростила доньку, працювала й робила все можливе, щоб дитина почувалася щасливою.

Вона не розповідала Афіні про її батька.

Дівчинка знала лише, що мама любить її понад усе.

І цього було достатньо.

Коли Афіні виповнилося чотири роки, їх знайшли.

Королівські люди розшукали Кетрін і наказали повернутися до палацу.

Вона не хотіла. Просила залишити їх у спокої, благала не забирати доньку, але ніхто не пояснював, навіщо її шукав король.

Кетрін боялася.

Та все ж повернулася.

Вона сподівалася, що давня дружба захистить її.

Не знала лише одного: королева вже дізналася про її існування.

Королева довгі роки не могла народити спадкоємця.

У палаці про це не говорили вголос, але кожен знав, наскільки важливо для неї було залишатися єдиною жінкою, яка могла передати королівську владу наступному поколінню.

Коли до неї дійшли чутки про Кетрін, спочатку вона не повірила.

Колишня подруга дитинства короля?

Служниця, яка зникла на кілька років?

Жінка, що повернулася з маленькою дівчинкою?

Вона наказала зібрати відомості.

А потім дізналася правду.

Король мав доньку.

І народила її не королева.

Того вечора в королівських покоях довго не гасло світло.

Королева не плакала. Не кричала. Не влаштовувала сцен.

Вона сиділа перед дзеркалом і дивилася на власне відображення.

Усі ці роки вона вважала, що її шлюб бездітний через волю долі. А тепер дізналася, що король мав дитину від іншої жінки.

І ця жінка перебувала в палаці.

— Вона не повинна тут залишатися, — сказала королева.

Її довірена особа опустила голову.

— Що наказуєте, Ваша Величносте?

Королева повільно повернулася.

— Позбудьтеся її.

Вона не назвала імені.

Не було потреби.

Кетрін зрозуміла, що щось не так, коли до її кімнати прийшли озброєні люди.

Афіна гралася біля ліжка, розкладаючи дерев’яні фігурки, які мама зробила для неї власноруч.

— Мамо? — тихенько запитала дівчинка.

Кетрін миттєво підвелася.

— Афіно, сонечко, ходи до мене.

Вона присіла перед донькою, взяла її за плечі й подивилася просто в очі.

— Пам’ятаєш, як ми гралися в хованки?

Дівчинка кивнула.

— Так!

— Тоді зараз ти маєш зіграти в найважливішу гру у своєму житті. Бачиш ту шафу? Залізь усередину й не виходь, доки я сама тебе не покличу. Що б ти не почула, не виходь. Обіцяєш?

Афіна злякано подивилася на двері.

— А ти?

Кетрін обійняла її.

— Я скоро прийду. Обіцяю.

Вона поцілувала доньку в чоло, допомогла сховатися й зачинила дверцята.

Потім випросталася.

Коли двері відчинилися, Кетрін уже стояла посеред кімнати.

— Де дитина? — запитав один із чоловіків.

— Яка дитина?

Він ударив її.

Кетрін похитнулася, але не впала.

Вона не закричала.

Не покликала на допомогу.

Не видала доньку.

— Де вона?!

— Не знаю, про кого ви говорите.

Її повалили на підлогу.

Удар за ударом.

Кетрін намагалася підвестися, але сили залишали її. Вона відчувала біль, та найбільше боялася не смерті.

Вона боялася, що Афіна почує.

Що маленька дівчинка вийде зі схованки, кинеться до матері й сама потрапить у руки вбивць.

Тому Кетрін мовчала.

Навіть тоді, коли вже ледве могла дихати.

Навіть тоді, коли перед очима почало темніти.

Останньою її думкою була донька.

Живи, моя маленька.

Будь ласка, живи.

А потім Кетрін більше не розплющила очей.

Афіна чула все.

Кожен крик, кожен удар, кожне слово.

Вона сиділа в шафі, затиснувши долонями рот, і не могла навіть заплакати.

Її мама обіцяла повернутися.

Мама завжди поверталася.

Але цього разу двері так і не відчинилися.

Коли чоловіки пішли, дівчинка залишилася нерухомою.

Вона не знала, скільки часу минуло.

Хвилини здавалися годинами.

Її маленькі пальці заніміли, ноги перестали слухатися, а в голові повторювалося одне й те саме:

Мама прийде.

Мама обіцяла.

Коли Афіна нарешті вибралася зі схованки, то побачила Кетрін на підлозі.

— Мамо?..

Вона підійшла ближче.

— Мамо, вставай…

Дівчинка торкнулася її руки.

Холодної.

Нерухомої.

— Мамо, будь ласка…

Вона почала трусити її за плече, намагаючись розбудити.

Але Кетрін не відповідала.

Афіна відступила, притискаючи долоні до грудей.

Її світ зруйнувався за одну мить.

Вона хотіла закричати, але не змогла.

Хотіла втекти, але ноги не слухалися.

Перед очима все попливло.

Страх виявився надто сильним для маленької дитини.

І тоді її свідомість просто відступила від того, що вона не могла витримати.

Спогади почали розпадатися.