Глава. Королева, яка боялася засинати

Потяг раптово здригнувся.

Амелія, яка вже встигла влаштуватися біля вікна, мало не впала з сидіння.

— Ого! Попереджати треба!

За вікном замість нескінченного туману з'явилися високі вежі, кам'яні мури й місто, освітлене тисячами вогників. Над центральним палацом майоріли прапори із золотими коронами.

Потяг повільно зупинився.

На табличці біля дверей проступили слова:

«Королівство Естерваль. Запрошення прийнято».

— Запрошення? — Амелія насупилася. — Я нікого не запрошувала.

Двері відчинилися.

— Ну, звісно. Було б надто просто, якби мене просто довезли додому.

Вона вийшла на платформу.

І тієї ж миті потяг за її спиною засвітився. Золотаве світло огорнуло Амелію, а потім розлилося навколо, перетворившись на широку хвилю.

Десь далеко, у маєтку Зоріана, повітря раптом затремтіло.

Зоріан саме сперечався з одним із Білих Плащів щодо напрямку пошуків, коли під ногами з'явилося світле коло.

— О ні, — встиг сказати він.

— Що означає «о ні»?! — запитав Керрі.

— Зазвичай після цього відбувається щось неприємне.

За мить усіх присутніх накрило світлом.

А коли воно зникло, Зоріан, Керрі та кілька Білих Плащів стояли посеред незнайомої залізничної платформи.

Перед ними виднівся королівський палац.

— Амелія, — дуже тихо промовив Зоріан.

Керрі повільно повернувся до нього.

— Ви навіть не бачили її, а вже знаєте, що це вона.

— Молодий чоловіче, я знаю свою онуку.

Він подивився на потяг, який почав зникати в тумані.

— І маю дуже погане передчуття.

У палаці тим часом королева сиділа біля вікна.

На вигляд їй було трохи за двадцять. Вона мала гарну корону, розкішну сукню й усе, що могла запропонувати її влада.

Усе, крім спокійного сну.

— Ваша Величносте, може, спробуєте відпочити? — обережно запитала служниця.

Королева похитала головою.

— Щойно я заплющую очі, мені здається, що хтось стоїть біля ліжка.

— Але там нікого немає.

— Я знаю.

Королева втомлено потерла скроні.

Вона не пам'ятала, коли востаннє спала цілу ніч. Лікарі не знаходили причини, придворні маги лише розводили руками, а священні обереги не допомагали.

Тоді вона звернулася до старої легенди про потяг, який міг привезти того, хто здатен розв'язати нерозв'язну проблему.

І потяг прибув.

— Він уже тут, Ваша Величносте, — повідомив охоронець. — Незнайомці прямують до палацу.

Королева підвелася.

— Приведіть їх до мене.

Вона ще не знала, що серед прибулих є дівчина, яка здатна побачити правду, приховану від цілого королівства.

І що ця правда чекала на неї багато років.

Амелія стояла посеред королівських покоїв і з цікавістю розглядала оздоблення.

— Гарно у вас, — щиро сказала вона. — Тільки атмосфера якась… сумна.

Керрі прикрив обличчя долонею.

— Амеліє, ми в королівському палаці. Постарайся хоча б п'ять хвилин нікого не образити.

— Я нікого не ображаю!

— Ти щойно повідомила королеві, що в її палаці сумно.

— Але ж це правда!

Королева несподівано всміхнулася.

Уперше за довгий час хтось розмовляв із нею не так, наче вона була кришталевою вазою, яку страшно розбити.

А потім Амелія раптом замовкла.

Її погляд зупинився на жінці, що стояла за спиною королеви.

Стара сукня.

Бліде обличчя.

Руки, вкриті темними синцями.

Жінка дивилася на королеву з такою тугою, що Амелії перехопило подих.

— Що з вами сталося? — мимоволі прошепотіла вона.

Королева обернулася.

— Ви до мене звертаєтеся?

Але Амелія вже дивилася на незнайомку.

Привид спробував щось сказати. Його губи затремтіли, та жодного звуку не пролунало.

І тоді магія Амелії відгукнулася сама.

Світло вирвалося з її долонь, прокотилося кімнатою й торкнулося кожного присутнього.

Жінка здригнулася.

Її постать стала чіткою.

Синці на обличчі, сліди побоїв на руках, розірваний рукав старої служницької сукні — тепер усе це бачили всі.

Королева відступила на крок.

— Хто… хто це?

Жінка підняла на неї очі.

А потім подивилася на Амелію.

— Будь ласка…

Її голос був ледь чутним.

— Знайди мою доньку.

Амелія завмерла.

— Де вона?

Привид заплющив очі.

— Я залишила її багато років тому. Я не хотіла… Я ніколи не хотіла її покидати…

Її голос зламався.

— Мене вбили, перш ніж я змогла повернутися.

Амелія повільно підійшла ближче.

— Я допоможу вам.

Вона простягнула руку й торкнулася холодних пальців жінки.

І сталося диво.

Синці почали зникати.

Спотворене болем обличчя поступово розслабилося. Порваний одяг змінився, а постать жінки стала світлішою, ніби з неї зняли невидимий тягар, який вона несла всі ці роки.

Привид дивився на власні руки й плакав.

— Я більше не відчуваю болю…

Амелія стиснула її долоню.

— Тепер ви можете розповісти мені все.

Жінка кивнула.

А королева стояла нерухомо.

Вона дивилася на незнайомку, не розуміючи, чому в грудях раптом стало так боляче.

Чому хотілося плакати.

Чому цей голос здавався їй знайомим, хоча вона ніколи не могла його пам'ятати.

Привид повільно повернув голову до королеви.

— Моя маленька дівчинко…

Королева зблідла.

— Що ви сказали?

Жінка зробила крок до неї.

— Я так довго шукала тебе.

І в ту мить Амелія зрозуміла: потяг привіз її сюди не випадково.

Він привіз її до матері, яка чекала на зустріч із донькою все своє посмертне життя.

А донька навіть не знала, що її мати досі поруч.