30 глава.Потяг, який прибуває о півночі

Амелія ніколи не любила нічні прогулянки.

Не тому, що боялася темряви. Після всього, що їй довелося пережити, темрява здавалася майже затишною. Вона не ставила запитань, не вимагала пояснень і не намагалася переконати її, що все обов'язково буде добре.

Ні, Амелія не любила ночі з іншої причини.

Саме вночі привиди ставали особливо настирливими.

— Ти ж розумієш, що я не можу повернути тобі життя? — втомлено запитала вона, зупинившись біля старої кам'яної огорожі.

Перед нею стояв чоловік похилого віку в потертому пальті. Його постать була напівпрозорою, а краї силуету ледь помітно мерехтіли в місячному світлі.

— Я не прошу повернути мені життя, дитино.

— Тоді чого ти хочеш?

Старий замовк.

Амелія зітхнула. Ось саме цього вона й не любила найбільше. Привиди могли годинами розповідати про свої страждання, але коли доходило до головного, раптом забували, навіщо взагалі прийшли.

— Мені потрібно знайти одну людину, — нарешті промовив він.

— Кого?

— Доньку.

Амелія вже хотіла запитати її ім'я, коли старий раптом повернув голову.

Його обличчя змінилося.

— Що це?

Дівчина озирнулася.

Між деревами, далеко за огорожею, спалахнуло світло.

Спочатку вона вирішила, що це автомобіль проїхав дорогою. Проте світло не рухалося вбік. Воно наближалося просто крізь ліс, супроводжуване глухим металевим гуркотом.

Земля під ногами ледь здригнулася.

А потім Амелія почула гудок.

Звичайний залізничний гудок.

Вона повільно повернулася до старого.

— Тут є залізниця?

Той дивився на світло з таким жахом, що Амелія мимоволі зробила крок до нього.

— Ні, — прошепотів він. — Її тут ніколи не було.

Крізь дерева проступила стара станція.

Невелика платформа, ліхтарі з тьмяним золотавим світлом, дерев'яна лавка та годинник, стрілки якого завмерли за хвилину до півночі.

Амелія була впевнена, що ще мить тому цього місця не існувало.

Вона знала околиці. Знала дороги, стежки й навіть покинуті будівлі, про які давно забули люди.

Але цієї станції не було на жодній карті.

— Дитино, ходімо звідси, — благально промовив старий.

Амелія здивовано подивилася на нього.

— Ти ж привид. Чого тобі боятися?

— Того, що може забрати навіть тих, хто вже помер.

Перш ніж вона встигла поставити наступне запитання, з темряви виринули вагони.

Довгий потяг із темними боками, високими вікнами й теплим світлом усередині повільно зупинився біля платформи.

На його передній частині не було ані назви, ані номера.

Лише невеликий годинник.

00:17.

Двері першого вагона відчинилися.

Амелія відчула дивне поколювання в пальцях. Її дар, який зазвичай відгукувався на присутність душ, тепер поводився незвично. Наче сотні голосів одночасно намагалися достукатися до неї, але перебували за товстою стіною.

— Що це за потяг? — прошепотіла вона.

Старий уже зник.

Амелія озирнулася, проте на платформі залишилися тільки вона та відчинені двері.

— Чудово, — пробурмотіла дівчина. — Просто чудово. Ще один загадковий випадок посеред ночі.

— Якщо ви збираєтеся стояти там до ранку, то раджу передумати.

Голос пролунав за її спиною.

Амелія різко обернулася.

На платформі стояла дівчина приблизно її віку. Темне волосся спадало на плечі, а в руках вона тримала невелику сумку. Її одяг здавався цілком звичайним, якби не старовинний браслет на зап'ясті.

Незнайомка розглядала Амелію з відвертою цікавістю.

— Ти хто? — запитала Амелія.

— Марта.

— І що ти тут робиш?

— Сідаю на потяг.

— На цей?

Марта повела бровою.

— А ти бачиш тут інший?

Амелія на мить заплющила очі.

Вона ще навіть не встигла зрозуміти, куди потрапила, а вже зустріла людину, яка поводилася так, наче нічого незвичайного не відбувалося.

— Ти знаєш, куди він прямує?

— Не зовсім.

— Тоді чому сідаєш?

Марта замовкла.

На її обличчі промайнуло щось невловиме. Смуток, який вона звикла приховувати, чи спогад, про який не хотіла говорити.

— Тому що іноді потрібно сісти на потяг, навіть якщо не знаєш, де опинишся. Інакше можна все життя простояти на одній станції.

Амелія не відповіла.

Чомусь ці слова здалися їй надто знайомими.

Марта першою рушила до дверей, але біля самого входу зупинилася.

— Ти зі мною?

— Я навіть не знаю, чи зможу повернутися.

— А ти завжди знаєш, куди тебе приведе кожен твій крок?

Амелія подивилася на неї.

— Ні.

— От і я не знаю. Принаймні тепер ми в однаковому становищі.

Марта простягнула їй руку.

Після короткого вагання Амелія прийняла її допомогу й піднялася у вагон.

Двері зачинилися за ними.

Усередині було тепло.

Набагато тепліше, ніж мало бути в старому потязі посеред нічного лісу.

Уздовж коридору тягнулися дерев'яні панелі, на стінах висіли старовинні годинники, а крізь вікна було видно не дерева й не станцію, а зоряне небо.

Амелія зупинилася.

— Ми ж щойно були в лісі.

— Так.

— А тепер за вікном космос.

— Схоже на те.

— І тебе це зовсім не дивує?

Марта задумливо подивилася у вікно.

— Першого разу дивувало.

Амелія повернулася до неї.

— Першого разу?

Проте відповісти Марта не встигла.

У дальньому кінці вагона щось тихо дзенькнуло.

Амелія відчула знайоме поколювання.

Хтось був поруч.

Невидимий для Марти, але цілком реальний для неї.

Дівчина повільно повернула голову до порожнього сидіння біля вікна.

Там сиділа маленька дитина.

Бліда, з розкуйовдженим волоссям і величезними наляканими очима. Вона стискала в руках іграшкового ведмедика й дивилася просто на Амелію.

— Ти мене бачиш? — прошепотіла дитина.

Амелія відчула, як стислося серце.

— Так, люба.

Марта простежила за її поглядом.

— З ким ти розмовляєш?