27 Глава. Дім, який чекав

Амелія стояла посеред вітальні, дивлячись на старий годинник.

Після нічних подій їй хотілося лише одного: сісти, випити чаю й хоча б кілька хвилин пожити звичайним життям.

Але, здається, Всесвіт мав на неї зовсім інші плани.

Циферблат знову засвітився, і знайомий чоловічий голос пролунав із глибини механізму:

— Амеліє, ти ще тут?

— Ні, я вже встигла переїхати в інший вимір, — буркнула вона. — Звісно, я тут. Що ще?

Сельвія, яка сиділа біля вікна, прикрила долонею усмішку.

З годинника почувся тихий зітх.

— Мене звати Керрі. Я хотів би поговорити з тобою особисто.

— А ви не могли просто прийти через двері?

— Міг би. Але не був упевнений, чи ти захочеш мене впустити.

— Принаймні ви починаєте розуміти очевидні речі.

За мить простір перед годинником розколовся сріблястим світлом.

На килимі з'явився високий чоловік у білому плащі. Його обличчя було блідим, а погляд — втомленим. Поруч із ним стояла маленька дівчинка, яка тримала батька за руку.

Амелія одразу звернула увагу на її худенькі плечі й те, як обережно вона переставляла ноги.

— Це моя донька, Елісія, — сказав Керрі. — Вона народилася хворою. Я багато років шукав спосіб допомогти їй, але жоден із відомих нам методів не спрацював.

Елісія підняла голову й подивилася на Амелію.

— Тату…

— Що, люба?

— Мені легше.

Керрі завмер.

Дівчинка відпустила його руку й зробила кілька кроків до Амелії. Потім ще один.

На її обличчі з'явилася несмілива усмішка.

— Я можу ходити й не відчувати, ніби весь світ тисне на мене.

Амелія присіла перед нею.

— Привіт. Я Амелія.

— А я Елісія.

— Я знаю. Твій тато вже встиг розповісти про тебе.

Дівчинка тихенько засміялася.

Цей звук був таким простим і водночас таким незвичним, що Керрі відвернувся. Він не хотів, аби хтось побачив його обличчя в цю мить.

Скільки років минуло відтоді, як він востаннє чув, як донька сміється без болю?

— Чому їй допомагає моя присутність? — запитала Амелія, підводячись.

— Я не знаю, — чесно відповів Керрі. — Коли я вперше побачив тебе, то відчув незнайому силу. А коли Елісія опинилася поруч, її стан почав покращуватися. Тоді я зрозумів, що ти можеш бути єдиною, хто здатний їй допомогти.

— І що тепер?

Керрі глибоко вдихнув.

— Я прошу дозволити нам залишитися тут. Хоча б на деякий час. Елісії потрібна твоя присутність, щоб нормально жити.

Амелія повільно кліпнула.

— Зачекайте. Ви хочете сказати, що переїдете до мене?

— Якщо ти погодишся.

— Ви керуєте цілою спільнотою істот, які живляться чужою силою, а тепер проситеся до мене на проживання?

— Так.

— І ви справді вважаєте, що це нормально?

— Ні. Але іншого виходу я поки не бачу.

Амелія потерла перенісся.

— Чудово. Просто чудово.

— Амеліє, — озвалася Сельвія, — дівчинці справді стає краще поруч із тобою.

— Я знаю!

Вона подивилася на Елісію, яка вже почала розглядати книжкові полиці.

Дівчинка не просила її про порятунок. Вона лише хотіла залишатися там, де їй не боляче.

І цього виявилося достатньо.

— Гаразд, — нарешті сказала Амелія. — Можете залишитися. Але за моїми правилами.

Керрі схилив голову.

— Я погоджуюся.

— По-перше, жодного висмоктування сили з мешканців мого дому. По-друге, жодних таємничих появ серед ночі без попередження. І по-третє…

Вона обвела поглядом кімнату.

— Якщо ви тут житимете, то допомагатимете по господарству.

Керрі мовчки дивився на неї.

— Я керую білими плащами.

— Вітаю. Тепер керуватимете ще й пилососом.

Сельвія не витримала й розсміялася.

Елісія теж засміялася, притискаючи долоню до рота.

А Керрі вперше за багато років не знайшов, що відповісти.

Наступні кілька днів маєток поступово змінювався.

Для Елісії підготували кімнату з великим вікном, з якого було видно сад. На полицях з'явилися книжки, а біля ліжка Амелія залишила маленький кошик із теплими ковдрами.

Дівчинка швидко звикла ходити будинком, розмовляти із Сельвією та проводити час із Амелією.

Вона ще не могла робити все, що робили інші діти, але вперше отримала можливість жити без постійного страху перед власним тілом.

Керрі ж виявився напрочуд серйозним учнем.

Він уважно вислухав правила користування кухнею, запам'ятав, де лежать рушники, і навіть спробував приготувати сніданок.

Результат був настільки сумнівним, що Амелія довго мовчки розглядала тарілку.

— Що це?

— Сніданок.

— Я бачу. Але що саме?

— Яйця.

— Керрі, вони чорні.

— Я відволікся.

— На що? На завоювання сусіднього виміру?

Елісія сміялася так сильно, що їй довелося сісти.

Керрі подивився на доньку, і його обличчя пом'якшало.

Якщо заради таких моментів йому доведеться навчитися готувати, він переживе й це.

Проте вночі він часто стояв біля вікна й дивився на годинник у вітальні.

Він пам'ятав свою обіцянку.

Зоріан мав повернутися додому.

Одного вечора Амелія сиділа у вітальні, коли годинник раптом зупинився.

Не просто перестав цокати.

Він завмер так, ніби весь будинок затамував подих.

Родинна прикраса на шиї Амелії нагрілася.

— Сельвіє? — покликала вона.

Жінка з'явилася у дверях майже відразу.

— Ти теж це відчуваєш?

Амелія кивнула.

Стрілки годинника почали рухатися назад.

Раз.

Другий.

Третій.

Циферблат наповнився сріблястим світлом, і за склом проступив знайомий ліс.

Там стояв чоловік у темному одязі.

Зоріан.

Амелія підвелася так різко, що крісло відсунулося назад.

— Дідусю…

Чоловік підняв голову.

— Амеліє?

Вона не пам'ятала, як опинилася біля годинника. Не пам'ятала навіть, що сказала далі.

Вона лише знала, що він живий.

Її дідусь, якого всі вважали мертвим, дивився на неї з іншого боку проходу.