25 глава

Срібна піщинка покотилася до дверей.

Амелія завмерла.

За дверима хтось стояв.

— Хто ви? — голосно запитала вона.

Відповіді не було.

Дверна ручка повільно опустилася.

На порозі з'явилася висока постать у білому плащі. Обличчя приховував каптур, а довгі пальці були неприродно блідими.

Амелія мимоволі відступила.

— Я запитала, хто ви.

Незнайомець нахилив голову.

— Неможливо…

Його голос звучав так, наче одночасно говорили кілька людей.

— Що неможливо?

Постать зробила крок уперед.

І раптом зупинилася.

Родинна прикраса на шиї Амелії спалахнула срібним світлом.

Білий плащ затремтів.

— Відійди від нас, — прошепотіла істота.

Амелія насупилася.

— Це мій будинок.

— Ти не розумієш. Ти не повинна існувати.

— Перепрошую?!

Істота різко схопилася за груди. З-під каптура вирвався приглушений крик. На її пальцях проступили темні тріщини, а біла тканина почала вкриватися чорними плямами.

Амелія навіть не торкнулася її.

Вона лише стояла й дивилася.

Незнайомець відступив, уперше виявивши справжній страх.

— Що ти таке?!

— Я Амелія. А тепер поясніть, чому ви вдерлися до мого дому!

Та істота вже відступала в коридор.

Перед тим як зникнути, вона вимовила слова, від яких у дівчини похололо всередині:

— Зоріан приховував тебе від нас…

Прикраса згасла.

Амелія залишилася сама.

Але лише на мить.

Годинник у вітальні знову пробив північ, хоча насправді до неї залишалося ще багато годин.

І з його глибини пролунав голос дідуся:

— Амеліє, тепер вони знають, що ти існуєш. Не довіряй тому, хто прийде до тебе наступним. Навіть якщо він матиме людське обличчя.