10 глава

Еліза чекала їх біля дверей.

Вона стояла, схрестивши руки на грудях, і раз у раз поглядала на фотографію Натана.

— Ти готова? — запитала Амелія.

— Ні.

— Чесно.

— Я взагалі рідко буваю готова до чогось.

Лія посміхнулася.

— Тоді ми чудово підходимо одне одному.

Еліза тихо засміялася.

— Мені вже подобається твоя сестра.

— Це не моя сестра, — одразу сказала Лія.

— А я вже вирішила.

Сара, яка стояла поруч, фиркнула.

— Бабуся теж так робить.

— Що?

— Вирішує, що всі її родина, а потім навіть не питає.

Еліза подивилася на неї.

— Хороша жінка.

Сара замовкла.

На секунду її обличчя змінилося.

— Так.

Амелія помітила це, але нічого не сказала.

— Ну що, — вона взяла куртку. — Ходімо шукати Натана.

Місце аварії знаходилося за містом.

Дорога була майже порожньою.

З одного боку тягнувся ліс, з іншого — поле, яке вже починало жовтіти від осіннього холоду.

Еліза йшла поруч.

Час від часу вона зупинялася.

— Тут.

Амелія озиралася.

— Що?

— Я пам'ятаю цей поворот.

Вони підійшли ближче.

На узбіччі ще залишався невеликий уламок металу.

Лія нахилилася.

— Це від машини?

— Схоже.

Еліза дивилася на нього кілька секунд.

Потім похитала головою.

— Ні.

— Чому?

— Натан не дозволив би мені їхати з розбитою фарою.

— Ти була дуже впевнена, що знаєш його, — тихо сказала Сара.

Еліза усміхнулася.

— Я збиралася вийти за нього заміж.

— Це аргумент.

Вони рушили далі.

Трохи нижче дороги стояло дерево.

Його стовбур був пошкоджений.

Амелія підійшла ближче.

— Тут?

Еліза завмерла.

Її обличчя зблідло.

— Так.

Вона зробила крок.

Потім ще один.

— Я пам'ятаю…

Вона заплющила очі.

— Машина.

Тиша.

— Натан тримав мене за руку.

Еліза піднесла власну руку до грудей.

— Я кричала.

Амелія мовчки дивилася на неї.

— А потім…

Еліза відкрила очі.

— Нічого.

— А де він?

— Не знаю.

Саме це й було дивним.

Якщо вони загинули разом, чому Еліза опинилася тут одна?

Першою підказкою стала камера.

Неподалік була невелика заправка.

Власник спочатку не хотів нічого розповідати.

Але коли Лія показала фотографію Натана, чоловік насупився.

— Так. Я його пам'ятаю.

— Ви бачили його того дня?

— Машину бачив.

Амелія переглянулася з Лією.

— Його машину?

— Так.

Чоловік дістав старий телефон.

— Камера дивиться прямо на дорогу. Я зберіг запис, бо поліція просила.

На екрані з'явилося відео.

Сіра машина.

Вона проїхала повз заправку.

Еліза відразу нахилилася ближче.

— Це вона.

— А потім? — запитала Амелія.

Чоловік перемотав.

Через кілька секунд позаду з'явилася ще одна машина.

Чорна.

Вона трималася на відстані.

— Вона їхала за ними? — запитала Лія.

— Схоже на те.

Еліза дивилася на екран.

— Ні…

— Що?

— Я знаю цю машину.

Усі повернулися до неї.

— Чию?

Еліза довго мовчала.

— Марти.

— Хто така Марта?

— Моя подруга.

Амелія відчула, як у неї по спині пробіг холодок.

— Ти впевнена?

Еліза кивнула.

— Я сама бачила цю машину сотні разів.

Марту знайшли того ж дня.

Вона поводилася спокійно.

Занадто спокійно.

— Я була вдома, — сказала вона.

— У день аварії?

— Так.

— І не бачила Елізу?

— Ні.

— Не говорила з нею?

— Ні.

Еліза стояла поруч з Амелією.

Вона дивилася на Марту так, ніби намагалася знайти в її обличчі знайому людину.

— Вона бреше, — тихо сказала Еліза.

Амелія нічого не відповіла.

— Звідки ти знаєш?

— Вона кусає губу.

— Що?

— Коли бреше.

Амелія подивилася на Марту.

Та саме в цей момент прикусила нижню губу.

Лія повільно повернула голову до Амелії.

— Ні.

— Що?

— Це вже стає моторошно.

Але однієї машини було недостатньо.

Потрібно було зрозуміти, навіщо Марта їхала за ними.

Відповідь знайшлася випадково.

Серед старих повідомлень Елізи.

Одне.

Без пояснення.

«Якщо ти поїдеш із ним, я не дозволю вам бути разом.»

Амелія перечитала його двічі.

— Хто це написав?

Еліза дивилася на екран.

— Марта.

— Ти їй відповідала?

— Так.

Амелія перегорнула.

Еліза написала:

«Ти знову починаєш. Ми це вже обговорювали.»

Після цього відповіді не було.

Лія насупилася.

— А чому вона не сказала, що була на дорозі?

— Бо знала, що це побачать, — сказала Амелія.

Сара тихо додала:

— А що було з машиною?

Усі замовкли.

— Що?

— Перед аварією.

Механік спочатку нічого не хотів казати.

Потім побачив фотографію машини.

— Я її пам'ятаю.

— Чому?

— За два дні до аварії приходила одна дівчина.

— Марта?

Він кивнув.

— Питала про гальма.

Лія повільно видихнула.

— Навіщо?

— Хотіла знати, чи можна зробити так, щоб вони відмовили.

Амелія завмерла.

— І ви…

— Я її вигнав.

— Але вона могла знайти когось іншого.

Механік мовчки кивнув.

І цього було достатньо.

Марта більше не могла пояснити це випадковістю.

Поліція забрала її того самого вечора.

А Еліза весь цей час стояла біля вікна.

Вона не раділа.

Не посміхалася.

Лише дивилася на дорогу.

— Ти думала, що після цього знайдеш його? — тихо запитала Амелія.

Еліза кивнула.

— Я дуже хочу.

— Тоді знайдемо.

— А якщо він мене не пам'ятає?

Амелія усміхнулася.

— Ти пам'ятаєш його.

— І?