9 глава

Двері знову відчинилися самі.

Амелія навіть не здригнулася.

Після всього, що сталося сьогодні, вона вже майже перестала дивуватися дверям, які жили власним життям.

— Мені здається, що більше ці двері закриватися не будуть, — пробурмотіла вона.

— Я казала, що нам знадобиться багато чаю, — відгукнулася бабуся Лії.

— Ви це зараз серйозно?

— Абсолютно.

У дверях стояла дівчина.

На ній була біла сукня.

Не старомодна. Навпаки — дуже гарна, легка, з тонкими мереживними рукавами. Волосся спадало на плечі м'якими хвилями, а на пальці блищала обручка.

Вона стояла нерухомо й дивилася на них так, ніби сама не була впевнена, чи справді знайшла потрібне місце.

— Вибачте… — тихо сказала вона.

Амелія зробила крок уперед.

— Все гаразд.

Дівчина перевела погляд на Сару, потім на Лію.

— Ви… мене бачите?

— Так, — відповіла Амелія.

На обличчі незнайомки з'явилася така полегшена усмішка, що Амелія мимоволі усміхнулася у відповідь.

— Добре.

— Добре? — перепитала Лія.

— Я вже кілька днів питаю людей, чи вони мене бачать.

— І що вони відповідають?

Дівчина трохи зніяковіла.

— Нічого.

Вона опустила погляд на власні руки.

— Це дуже дивне відчуття, коли стоїш прямо перед людиною, говориш до неї… а вона просто проходить крізь тебе.

Амелія нічого не сказала.

Вона знала це відчуття.

Можливо, саме тому незнайомка одразу здалася їй близькою.

— Я Еліза, — представилася дівчина.

— Амелія.

— Лія.

— Сара.

Еліза усміхнулася.

— Гарні імена.

— Дякую, — автоматично відповіла Сара.

Бабуся, яка весь цей час сиділа з чашкою чаю, уважно дивилася на Елізу.

— А тебе, дитино, чого занесло сюди в такому вбранні?

Еліза подивилася на себе.

— Я… не знаю.

Вона провела пальцями по краю сукні.

— Напевно, тому що це останнє, що я пам'ятаю.

Амелія відчула, як у кімнаті стало тихіше.

— Що ти пам'ятаєш?

Еліза на мить замислилася.

— Машину.

Вона сіла на край крісла.

— Ми їхали.

— Ви?

Еліза кивнула.

— Я і мій наречений.

На її обличчі з'явилася усмішка.

Цього разу зовсім інша.

Тепла.

Трохи сумна.

— Натан.

— Який він? — несподівано запитала Сара.

Еліза засміялася.

— Ви навіть не знаєте, чому я його шукаю, а вже питаєте, який він?

— Мені цікаво.

— Тоді…

Еліза замислилася.

— Він страшенно дратівливий.

Лія підняла брову.

— Серйозно?

— Дуже.

— А ти за нього заміж виходила?

— Саме тому.

Усі засміялися.

Навіть бабуся.

— Оце правильна відповідь, — сказала вона.

Еліза теж засміялася.

І на кілька секунд у кімнаті стало так легко, ніби перед ними сиділа звичайна дівчина, яка просто прийшла поговорити про свого нареченого.

— Він завжди забував, куди клав ключі, — продовжила Еліза. — А потім звинувачував мене.

— Класика, — пробурмотіла Лія.

— Одного разу шукав їх сорок хвилин.

— І де вони були?

Еліза посміхнулася.

— У нього в руці.

Сара засміялася першою.

— Ні!

— Так.

— І що ти зробила?

— Нічого.

— Зовсім?

— Дочекалася, поки він сам знайде.

— Жорстоко, — оцінила Лія.

— Я була доброю людиною.

— Була?

Еліза замовкла.

Усмішка поступово зникла з її обличчя.

Вона подивилася на свою руку.

На обручку.

Провела великим пальцем по металу.

— Я не можу його знайти.

Амелія присіла навпроти.

— Ти не знаєш, де він?

— Ні.

— Але ти пам'ятаєш аварію?

Еліза кивнула.

— Так.

— Тоді…

Амелія не договорила.

Еліза сама зрозуміла.

— Він загинув.

У її голосі не було сліз.

Лише дивна впевненість.

— Я знаю.

Лія нахмурилася.

— Звідки?

Еліза подивилася на неї.

— Бо я теж загинула.

У кімнаті запала тиша.

Сара опустила погляд.

Амелія дивилася на Елізу, не знаючи, що сказати.

Та несподівано усміхнулася.

— Тільки він десь там.

— Ти думаєш?

— Я знаю.

— Звідки?

Еліза стиснула пальці.

— Він обіцяв.

Амелія мовчала.

— Перед нашою поїздкою він сказав, що якщо я знову почну нервувати, то він знайде спосіб мене заспокоїти.

— І знайшов?

Еліза ледь усміхнулася.

— Ні.

Вона подивилася на двері.

— Тому що тепер це я маю його знайти.

Наступного ранку Амелія прокинулася від стуку.

Вона розплющила очі.

Стук повторився.

— Хто там?..

— Це я.

Голос Елізи.

Амелія сіла на ліжку.

— Ти взагалі спиш?

— Ні.

— Забула, що ти привид?

— Ні. Просто не хочу витрачати час.

Амелія відчинила двері.

Еліза стояла в коридорі.

У руках вона тримала фотографію.

— Знайшла це вчора серед речей.

Вона простягнула її Амелії.

На фотографії вони були удвох.

Еліза сміялася, заплющивши очі, а Натан дивився не в камеру, а на неї.

— Він на тебе дивиться, — сказала Амелія.

— Він завжди так робив.

— Навіть коли ти не бачила?

— Особливо тоді.

Еліза посміхнулася.

— Я думала, що це дратує.

— А тепер?

Дівчина подивилася на фотографію.

— Тепер я б віддала все, щоб він знову так на мене подивився.

Амелія нічого не відповіла.

Лише обережно повернула їй фотографію.

— Знайдемо його.

Еліза підняла очі.

— Обіцяєш?

Амелія кивнула.

— Обіцяю.

Еліза вперше за весь час усміхнулася по-справжньому.

— Тоді ходімо.

— Куди?

— Шукати мого нареченого.

І Амелія зрозуміла, що ця історія тільки починається.