ГЛАВА 3. Ти, я і те літо

      Аліна не пам’ятала, коли востаннє так довго дивилась у стелю.
Але цього разу це була не порожнеча.
Це були спогади.
Вони повертались повільно.
Обов’язково.
Невблаганно.
Наче хтось відкрив двері, які вона роками тримала зачиненими.
І тепер їх вже неможливо було закрити.
Це було літо.
Те саме, яке здається нескінченним.
Коли повітря пахне теплом, свободою… і чимось новим.
Аліна тоді була іншою.
Живою.
Вона сміялась голосно, не думаючи, як виглядає.
Говорила все, що відчуває.
І вірила… що любов — це назавжди.
Вони познайомились випадково.
Хоча зараз їй здавалось — ні.
Такі зустрічі випадковими не бувають.
Він стояв біля кав’ярні, спертий на стіну, з телефоном у руках.
Вона поспішала, не дивлячись під ноги — як завжди.
І, звісно ж, врізалась прямо в нього.
— Обережніше, — сказав він, але в голосі не було злості.
Аліна підняла очі…
і зависла на секунду.
— Вибач… — тихо сказала вона.
— Та нічого, — усміхнувся він. — Я навіть радий.
— Чому це? — вона нахмурилась.
— Бо інакше ти б просто пройшла повз.
І от тоді…
вона засміялась.
Легко. Щиро.
Так, як вже давно не сміялась.
Його звали Максим.
І він був… не таким, як усі.
Не тому, що ідеальний.
А тому, що бачив її.
По-справжньому.
— Ти дивна, — сказав він якось, коли вони сиділи на набережній.
— Це комплімент? — підняла брову Аліна.
— Це факт. Але хороший.
Вона посміхнулась.
— А ти занадто впевнений у собі.
— Ні, — похитав він головою. — Я просто знаю, що відчуваю.
І ці слова тоді здались їй чимось… сильним.
Справжнім.
Бо він не грав.
Не мовчав, коли хотів сказати.
Не тікав, коли ставало складно.
На відміну від неї.
Вони проводили разом кожен день.
Прогулянки до ночі.
Розмови, від яких перехоплювало подих.
Тиша, яка була комфортною.
Не такою, як зараз.
І одного разу він сказав:
— Я не хочу тебе втратити.
Аліна тоді лише усміхнулась.
Бо навіть не допускала такої думки.
Втратити його?
Це здавалося неможливим.
Але все ламається не одразу.
Спочатку — маленькі тріщини.
— Чому ти мовчиш? — спитав він одного вечора.
Вона відвела погляд.
— Все нормально.
— Ні, не нормально, — тихо сказав Максим. — Я ж бачу.
Аліна стиснула губи.
Вона відчувала.
Дуже сильно.
Занадто.
І саме це її лякало.
— Ти занадто близько, — прошепотіла вона.
Він нахмурився.
— Це ж добре, хіба ні?
Вона похитала головою.
— Для тебе — так. Для мене… це страшно.
Тиша.
А потім він сказав те, що вона запам’ятала на все життя:
— Ти завжди тікаєш, коли починаєш відчувати.
І вона…
нічого не заперечила.
Бо це була правда.
Вона пішла першою.
Без сцени.
Без пояснень.
Просто одного дня перестала відповідати на дзвінки.
Повідомлення.
Зникла.
Бо їй було легше втекти, ніж залишитись і відчути все до кінця.
Але вона не врахувала одного:
від себе втекти неможливо.
Аліна різко відкрила очі.
Темрява кухні повернулась.
Тиша.
Та сама.
Але тепер у ній був він.
Максим.
Його голос.
Його слова.
Його погляд.
І те повідомлення…
«Ти все ще робиш вигляд, що тобі не болить?»
Вона повільно вдихнула.
— Ти не мав повертатись… — прошепотіла вона.
Але в глибині душі знала:
він повернувся не просто так.
І цього разу…
вона вже не зможе просто втекти.
Телефон лежав поруч.
Тихий.
Нерухомий.
Але він ніби чекав...

Як і вона.
На рішення, яке змінить усе.....