ГЛАВА 2. Те, що не мало повернутись

Екран світився занадто яскраво.
Аліна дивилась на повідомлення кілька секунд, не наважуючись прочитати.
Невідомий номер.
Серце билося повільно… але якось інакше.
Не так, як завжди.
Наче щось всередині насторожилось.
Або… прокинулось.
Вона ковзнула пальцем по екрану.
Повідомлення відкрилось.
«Ти все ще робиш вигляд, що тобі не болить?»
Аліна завмерла.
Дихання збилось.
Це не було випадкове повідомлення.
Не помилка.
Це було… занадто влучно.
Занадто особисто.
Вона перечитала ще раз.
І ще.
Наче від цього текст зміниться.
Але ні.
Ті самі слова.
Точні.
Холодні.
Правдиві.
— Хто це?.. — прошепотіла вона сама до себе.
Пальці трохи затремтіли.
Аліна швидко набрала відповідь:
«Ви помилились номером»
Вона вже хотіла відправити…
але зупинилась.
Бо це була брехня.
Це повідомлення не могло бути помилкою.
Воно було про неї.
Занадто про неї.
Телефон знову завібрував.
Нове повідомлення.
«Ти завжди так робиш. Тікаєш, коли стає боляче.»
В грудях щось різко стиснулось.
Ці слова…
Вона їх вже чула.
Колись.
Дуже давно.
Аліна повільно опустилась на стілець.
Світ навколо ніби почав тремтіти.
— Ні… — тихо сказала вона. — Це неможливо…
Пам’ять, яку вона роками закопувала, почала пробиватись назовні.
Голос.
Сміх.
Очі.
І фраза…
«Ти завжди тікаєш, Аліно»
Вона різко вдихнула.
— Ні…
Це не може бути він.
Не після всього.
Не через стільки років.
Телефон задзвенів.
Вхідний виклик.
Той самий номер.
Аліна дивилась на екран, ніби він міг її обпекти.
Палець завис над кнопкою «прийняти».
Секунда.
Дві.
Три.
І вона…
натиснула.
— Алло… — її голос був ледь чутний.
Кілька секунд тиші.
А потім —
— Привіт, Аліно.
Цей голос.
Спокійний.
Трохи хриплий.
До болю знайомий.
Серце різко вдарилося об груди.
— Ти… — вона не змогла договорити.
В горлі пересохло.
— Так, — тихо відповів він. — Це я.
Тиша між ними знову повернулась.
Але тепер вона була іншою.
Не пустою.
Напруженою.
Живою.
— Чому ти мовчиш? — запитав він.
Аліна заплющила очі.
Перед нею ніби промайнули роки.
Те, ким вона була.
І те, ким стала.
— Бо не знаю, що сказати, — чесно відповіла вона.
І вперше за довгий час — не збрехала.
На тому кінці дроту тихо видихнули.
— Ти змінилась, — сказав він.
Аліна ледь усміхнулась.
Гірко.
— Ти навіть не уявляєш наскільки.
Пауза.
— Я уявляю більше, ніж ти думаєш, — відповів він.
І в цих словах було щось таке…
що знову зачепило.
Глибше, ніж потрібно.
— Чого ти хочеш? — різко запитала вона.
Захист.
Стіна.
Вона ще вміла це робити.
— Побачити тебе, — просто сказав він.
Серце завмерло.
— Ні, — одразу відповіла вона.
Занадто швидко.
Занадто різко.
— Боїшся? — тихо спитав він.
І от тут…
вона відчула.
Не страх.
Не злість.
Щось інше.
Щось давно забуте.
— Ні, — повільно сказала Аліна. — Я просто більше не та.
— А може… саме тому і варто зустрітись?
Тиша.
І в цій тиші її звичне життя почало тріскати по швах.
— Я подумаю, — тихо сказала вона.
— Я знаю, що подумаєш, — відповів він.
І скинув виклик.
Аліна ще довго сиділа, дивлячись у телефон.
Наче чекала, що він знову задзвонить.
Але було тихо.
Тільки тепер ця тиша 
вже не була порожньою.
Вона була небезпечною.
Бо вперше за довгий час
в ній з’явилось щось нове.
Надія.
І це могло зруйнувати все...