ГЛАВА 1. Тиша, яка кричить

Аліна прокинулась ще до будильника.
Не тому, що виспалась.
Просто організм уже давно не питав, чи вона готова до нового дня.
В кімнаті було напівтемно.
За вікном тільки починав сіріти ранок — той самий, що нічим не відрізнявся від вчорашнього.
І, швидше за все, від завтрашнього.
Вона лежала нерухомо, дивлячись у стелю.
Поруч — рівне, спокійне дихання чоловіка.
Колись цей звук означав безпеку.
Зараз — нічого.
Абсолютно нічого.
Аліна повільно повернула голову, подивилась на нього.
Знайоме обличчя.
Рідне… колись.
Вона спробувала відчути хоча б щось.
Тепло.
Ніжність.
Хоч щось.
Але всередині була тільки тиша.
Порожня, глуха, холодна.
Наче хтось вимкнув усе, що колись жило в ній.
З кухні почувся тихий звук — вітер штовхнув кватирку.
І в цей момент вона чітко усвідомила:
вона не хоче вставати.
Не тому, що втомилась.
А тому, що не бачить сенсу.
Цей день буде таким самим: сніданок, діти, прибирання, готування, мовчання.
І знову ніч.
І знову вона.
І ця тиша.
— Мааа… — тоненький голосок порушив думки.
Аліна заплющила очі на секунду.
Глибокий вдих.
Видих.
І вона піднялась.
Бо навіть коли ти нічого не відчуваєш —
ти все одно мама.
На кухні пахло вчорашнім чаєм.
Аліна автоматично поставила чайник, дістала чашки.
Руки рухались самі.
Без думок. Без бажання.
Просто звичка.
Старший син зайшов, сонно протираючи очі.
— Мамо, а що сьогодні буде?
Вона завмерла на секунду.
Хотіла відповісти «побачимо».
Але замість цього сказала:
— Як завжди.
І тільки після цих слів зрозуміла, як це прозвучало.
Хлопчик нічого не відповів.
Просто сів за стіл.
Аліна дивилась на нього і відчувала… провину.
Не сильну.
Не ріжучу.
Тиху.
Таку саму, як усе її життя.
Телефон завібрував на столі.
Вона машинально глянула.
Повідомлення.
Від нього.
«Купи молоко. І щось на вечерю нормальне».
Аліна перечитала двічі.
Потім ще раз.
І раптом впіймала себе на дивній думці:
вона навіть не ображена.
Їй… байдуже.
І це було страшніше, ніж якби вона зараз розплакалась.
Бо сльози — це життя.
А байдужість — ні.
Вона повільно заблокувала телефон і відклала його.
Чайник закипів.
Дитина в кімнаті почала плакати.
Син щось розповідав, але вона майже не чула.
І в якийсь момент світ ніби віддалився.
Звуки стали глухими.
Рухи — повільними.
Наче вона дивиться на своє життя збоку.
— Мамо… ти мене чуєш?
Аліна різко повернулась.
— Так, чую.
Але це була неправда.
Вона не чула нікого.
Навіть себе.
Коли двері за чоловіком зачинились, у квартирі стало тихо.
Нарешті.
Аліна сперлась руками об кухонну стільницю і заплющила очі.
Тиша.
Ось вона.
Те, що залишилось замість неї.
Вона стояла так кілька хвилин.
А потім раптом прошепотіла:
— Я більше не можу…
Слова прозвучали ледь чутно.
Але навіть вони здались чужими.
Бо вона знала правду:
вона може.
І буде.
Як і вчора.
Як і позавчора.
Поки щось не зламається остаточно.
Або…
поки вона не зламає це життя сама.
І саме в цей момент телефон знову завібрував.
Нове повідомлення.
Не від нього.
Невідомий номер.
Аліна повільно взяла телефон.
Серце раптом зробило дивний, незвичний рух.
Наче… прокинулось.
Вона відкрила повідомлення.
І завмерла.