Розділ 3

POV Джеремі

Я думав, що готовий.
Думав, що роки — це достатньо.
Що відстань стерла гострі кути.
Що час зробив свою роботу — притупив, загоїв, навчив жити далі.
Я помилявся.
Студія спорожніла занадто швидко. Повітря ще вібрувало від музики, але в цій тиші було щось нестерпне. Я стояв із блокнотом у руках, ніби він міг мене врятувати, ніби записи й плани важили більше за погляд, який Майк жодного разу не дозволив мені зустріти по-справжньому.
Він не був просто злим.
Злість — це крик.
Різкі слова.
Гострі рухи.
А в Майка було інше.
Він грав так, ніби боровся з невидимим ворогом. Занадто точно. Занадто жорстко. Наче кожна нота була ударом — не по струнах, а по чомусь усередині нього.
І я раптом зрозумів.
Я не повернувся до людини, яка мене ненавидить.
Я повернувся до людини, якій я зламав щось важливе.
Коли він сказав «не зараз», я відчув це фізично — ніби хтось різко відштовхнув мене назад у минуле. У ту ніч. У той коридор. У той момент, коли я зробив вигляд, що тікаю заради себе.
Насправді — я тікав від страху.
Я вийшов зі студії пізніше за всіх. Сів на сходи біля виходу, не відчуваючи холоду. Телефон мовчав. Місто жило своїм життям, а в мені все стискалося.
Він не дивився на мене, — крутилося в голові.
Не тому, що байдуже. А тому, що занадто боляче.
Це було гірше за крик.
Гірше за звинувачення.
Бо злість можна виправдати.
Біль — ні.
Я згадав, як колись він сміявся поруч зі мною. Як дивився так відкрито, так довірливо, ніби я ніколи не зможу піти. Як вірив у мене більше, ніж я сам.
І як я сказав ті слова.
«Я не готовий.»
«Мені треба подумати.»
«Це занадто складно.»
Я тоді не бачив, як він замикається.
А тепер — бачив.
У ньому було щось закрите. Не агресивне. Не холодне.
Захисне.
— Я зробив це… — прошепотів я сам до себе.
Не гурт.
Не обставини.
Не час.
Я.
Я думав, що прийшов, щоб щось виправити.
А зрозумів — спочатку доведеться прийняти, що я не маю права вимагати нічого.
Навіть розмови.
Навіть шансу.
Я підвівся й повільно пішов у темряву вулиці, з чітким, болючим усвідомленням:
Майк не злий.
Майк — поранений.
І якщо я справді хочу його повернути…
мені доведеться не переконувати.
Мені доведеться дочекатися, поки він знову повірить, що я не зникну.
Навіть якщо на це підуть роки.
💔🎸

POV Майка
Сон не приходив.
Стеля в готельному номері була занадто білою, занадто тихою. Майк лежав, закинувши руку за голову, слухаючи власне дихання — рівне, але фальшиве. Так дихають люди, які намагаються себе обдурити.
Він не думав про Джеремі роками.
Принаймні — так собі казав.
Але цієї ночі…
Після репетиції.
Після того, як знайомий голос знову з’явився в його житті.
Захист зламався.
Спогади прийшли не різко. Вони підкрадалися — як тепло, що повільно розтікається по шкірі.
Темна кімната. Приглушене світло лампи. Джеремі поруч — надто близько, щоб це можна було назвати випадковістю. Його подих тоді був спокійніший, ніж зараз. Молодший. Без страху.
Майк заплющив очі.
Він згадав, як їхні лоби торкалися одне одного.
Як тиша між ними була густою, наповненою обіцянками, яких ніхто не вимовляв.
Як дотик був не поспішний — ніби вони боялися злякати момент.
Він пам’ятав, як Джеремі дивився на нього тоді. Відкрито. Без захисту. Так дивляться лише тоді, коли ще не знають, що можуть втекти.
Тепло.
Близькість.
Відчуття, що світ звузився до двох тіл і одного подиху на двох.
Майк ковтнув повітря.
Він пам’ятав кожну дрібницю — не рухи, не деталі, а відчуття.
Як це було — дозволити собі бути потрібним.
Як це було — не тримати спину прямо, не бути сильним, не контролювати.
— Чорт… — тихо прошепотів він у темряву.
Йому не хотілося продовжувати згадувати. Але тіло пам’ятало краще за розум. Пам’ятало, як безпечно було тоді. Як правильно. Як… справжньо.
І найгірше — він згадав ранок після.
Як вони лежали поруч.
Як сонце торкалося шкіри.
Як він подумав: це може бути моїм життям.
А потім — порожнеча.
Слова, що зламали щось незворотно.
І тиша, яка тривала роками.
Майк перевернувся на бік, притискаючи подушку до грудей.
— Я не дозволю тобі знову… — прошепотів він, не знаючи, кому саме це каже: Джеремі чи собі.
Але правда була жорстокою.
Цієї ночі він вперше визнав:
він не просто пам’ятає.
Він сумує.
І ще гірше — частина його тіла, частина його серця, яка давно мовчала…
відгукнулася.
Тихо.
Болісно.
Небезпечно.
💔🔥🎸