Розділ 2

Кілька років потому
POV Джеремі
Є почуття, які не минають.
Вони просто вчаться мовчати.
Я думав, що час зробив свою справу. Що роки, інші міста, інші люди, інші ліжка стерли його з мене. Я навчився жити нормально: робота, графіки, відповідальність. Навчився не озиратися.
Але іноді — дуже рідко —
я ловив себе на тому, що зупиняюся серед вулиці, бо в голові раптом звучить знайомий сміх.
Або рука автоматично тягнеться до телефону, щоб написати людині, якої давно немає в моєму житті.
Я ніколи не вимовляв його ім’я вголос.
Бо знав: якщо вимовлю — не зможу зупинитися.
Тієї ночі, коли мені запропонували роботу помічником гурту, я довго дивився в екран. Назва гурту була знайома. Занадто знайома. Але я сказав собі, що це просто музика. Просто збіг.
Я ще не знав.
Аж доки через кілька днів не відкрив склад гурту в соцмережах.
Майк.
Фотографія була свіжа.
Він стояв на сцені з бас-гітарою, світло різало його профіль, а усмішка була тією самою — трохи кривою, живою, справжньою.
У мене перехопило подих.
— Чорт… — прошепотів я.
І в той момент, без пафосу, без драми, без ілюзій, я зрозумів одну просту річ:
Я ніколи не переставав його кохати.
Я просто навчився жити з цією тишею.

Теперішній час

Двері репетиційної студії відчинилися надто голосно.
Я зайшов усередину з блокнотом у руках, намагаючись виглядати зібраним. Професійним. Чужим. Повітря було наповнене звуком інструментів, сміхом, якимось хаотичним рухом — гурт жив своїм ритмом.
Я зробив кілька кроків.
І тоді —
побачив його.
Майк стояв спиною до мене, щось налаштовуючи. Волосся трохи коротше, плечі ширші, рухи впевненіші. Він виглядав дорослішим. Сильнішим.
Реальнішим.
Моє серце зробило болісний, неправильний стрибок.
— Окей, хлопці, ще раз з початку, — сказав хтось.
Майк обернувся.
Наші погляди зустрілися.
Світ звузився до однієї точки.
Я бачив, як у нього змінюється вираз обличчя — від зосередженості до шоку. Як його губи ледь розкриваються, але він нічого не каже.
Тиша між нами була гучнішою за музику.
— Ти? — вирвалося в нього.
Це слово прозвучало не як запитання.
Як вирок.
Я ковтнув повітря.
— Привіт, Майк.
Його щелепи напружилися. Погляд став холодним. Захисним. Тим самим, який він завжди вмикав, коли було боляче.
— Алекс, — повільно сказав він, не зводячи з мене очей. — Ви що, знайомі?
— Так, — відповів Майк раніше, ніж я встиг відкрити рота. — Але це довга історія.
Він подивився на мене ще раз.
Не злісно.
Не агресивно.
Відсторонено.
— Не хочу зараз про це говорити, — додав він. — У нас виступ через тридцять хвилин.
І він відвернувся.
Ось так просто.
Без крику.
Без сцени.
Без пояснень.
Але я відчув, як щось усередині мене тріснуло — знову.
Бо я зрозумів:
для нього я — минуле, яке болить.
А для себе — я ще досі стою в тій ночі, з якої втік.
Я залишився стояти, стискаючи блокнот так, ніби він міг утримати мене на ногах.
Ти повернувся, — сказав я собі.
І цього разу — не для того, щоб утекти.
Навіть якщо доведеться розбивати тишу між нами —
по шматках.
💔🎸

POV Майка
Перша зустріч, якої я не чекав
Є імена, які ти не вимовляєш роками.
Не тому, що забув — а тому, що пам’ятаєш занадто добре.
Я саме налаштовував бас, коли двері студії відчинилися. Звук був звичайний — метал, кроки, шурхіт паперу. Я не обернувся одразу. Чесно? Я був у гарному настрої. Репетиція йшла нормально. Життя — вперше за довгий час — було стабільним.
А потім щось усередині мене здригнулося.
Це не було думкою.
Не було передчуттям.
Це було тіло, яке впізнало небезпеку раніше за розум.
Я обернувся.
І світ зник.
Він стояв біля дверей — трохи худіший, трохи доросліший, але той самий.
Ті ж очі.
Той самий погляд, який колись дивився на мене так, ніби я був єдиним правильним вибором у його житті.
Джеремі.
У грудях щось стиснулося так різко, що я ледь не впустив інструмент.
— Ти? — почув я власний голос, чужий, хрипкий.
Він сказав «привіт», ніби ми не розбивали одне одному серця.
Ніби між нами не було ночей, які я досі не можу забути.
Ніби він не пішов тоді, залишивши мене з порожніми руками й купою запитань без відповідей.
Мені захотілося кричати.
І водночас — вийти зі студії й більше ніколи його не бачити.
Але я стояв.
Бо, чорт забирай, я завжди стояв, коли він з’являвся.
— Це довга історія, — сказав я Алексу раніше, ніж Джеремі встиг щось пояснити.
Я не хотів, щоб хтось чув.
Не хотів, щоб мої хлопці бачили, як у мені щось ламається.
Я відвернувся.
Не тому, що мені було байдуже.
А тому, що якщо подивлюся ще раз —
він побачить усе.
А я більше не дозволю йому цього.
-------

Повітря в студії стало важким. Не фізично — емоційно. Воно ніби тиснуло на груди, змушуючи дихати обережно.
Я грав автоматично. Пальці знали, що робити. Бас звучав чисто, рівно, професійно. Але всередині мене була війна.
Я відчував його.
Кожен рух.
Кожен крок за спиною.
Навіть те, як він мовчить.
— Майк, трохи повільніше в приспіві, — сказав Коул.
— Нормально, — коротко відповів я, не дивлячись ні на кого.
Джеремі стояв збоку з блокнотом. Помічник. Спостерігач. Наче він не був колись частиною мого життя, яке я намагався поховати.
Я зловив його погляд випадково.
Він швидко відвів очі.
Це вдарило сильніше, ніж якби він дивився.
Ти боїшся, — зрозумів я.
І маєш рацію.
— Давайте ще раз, — сказав Алекс, напруга в його голосі була майже фізичною.
Ми заграли.
І раптом я відчув, як музика ламається. Не ноти — енергія. Ніби між нами хтось натягнув невидимий дріт.
Я зробив крок уперед, трохи гучніше вдарив по струнах.
— Майк, — обережно сказав Коул. — Ти сьогодні… злий.
Я різко зупинився.
— Ні, — відповів я. — Я зосереджений.
Це була брехня.
Я був розбитий.
Злий.
Розгублений.
Бо людина, яку я колись кохав більше за себе, стояла за кілька метрів — і поводилася так, ніби між нами нічого не було.
А між нами було все.
Репетиція закінчилася раніше, ніж зазвичай. Ніхто не жартував. Ніхто не затримувався.
Я складав інструмент, коли відчув, що він стоїть позаду.
— Майк… — тихо сказав Джеремі.
Я не обернувся.
— Не зараз, — відповів я жорсткіше, ніж хотів. — Якщо маєш повагу — дай мені час.
Він замовк.
Я почув, як він зробив крок назад.
І тільки тоді дозволив собі вдихнути повністю.
Бо ця тиша між нами —
вона не була порожньою.
Вона була наповнена всім, що ми так і не сказали.
💔🎸🔥