Пролог+ 1 розділ

Пролог — POV Майка

Кілька років тому
Тиша — найгірший звук на світі.
Не крики.
Не сварки.
Не навіть «я не можу».
А саме тиша, яка з’являється після того, як хтось іде, залишивши тебе з недосказаним.
Я сидів на сходах біля старого гуртожитку, стискаючи в пальцях телефон. Екран давно згас, але я все одно дивився на нього, ніби він міг передумати. Ніби ще одне повідомлення могло змінити все.
Джеремі не відповідав.
Хоча ще годину тому він тримав мене за руку.
Хоча ще вчора сміявся, торкаючись моєї щоки.
Хоча ще тиждень тому шепотів, що зі мною йому спокійно.
— Ти ж знаєш, що це нічого не означає… — сказав він тоді.
А для мене означало все.
Я не просив обіцянок.
Не вимагав гучних зізнань.
Я просто хотів, щоб він не відпустив мою руку, коли побачив, що на нас дивляться.
Але він відпустив.
І пішов.
Тієї ночі я зрозумів:
інколи тебе не зраджують —
тебе просто не обирають.
І це болить сильніше за будь-які слова.

Розділ 1. Коли все тільки починалося
POV Майка
Ми познайомилися випадково.
Як і всі історії, які ламають серце.
Це була маленька музична студія — тісна, задушлива, з запахом кави й пилу від старих колонок. Я тоді тільки починав: барабани, нерви, віра, що музика може врятувати від усього.
Я пам’ятаю, як двері відчинилися —
і він зайшов.
Джеремі.
У джинсовій куртці, з рюкзаком за плечима й поглядом людини, яка ще не знає, ким хоче бути, але точно знає, ким не хоче.
— Привіт, — сказав він. — Мене попросили допомогти з апаратурою.
Я кивнув.
І не знав, що це «привіт» стане моєю найбільшою помилкою.
Він був легким.
Сміявся часто.
Торкався невимушено — плечем, ліктем, пальцями.
І я повівся.
Ми залишалися після репетицій.
Говорили про музику, про страхи, про те, як важко бути «не таким».
Він слухав — по-справжньому.
А я… закохувався повільно й невідворотно.
Перший поцілунок стався випадково.
Темний коридор.
Світло з аварійної лампи.
Його подих біля моєї шиї.
— Якщо тобі не ок — скажи, — прошепотів він.
Я не сказав.
І саме тоді мав.
 

POV Джеремі
Я злякався.
Не Майка.
Не почуттів.
А того, що вони робили зі мною.
З ним я був справжнім.
Занадто справжнім.
Люди дивилися.
Хтось жартував.
Хтось мовчав надто уважно.
— Це просто… — почав я тоді.
— Просто що? — тихо спитав Майк.
Я не знайшов відповіді.
Бо правда була надто страшною:
я хотів його —
але боявся світу більше, ніж втратити його.
І я пішов.
Сказав, що нам краще перестати.
Що я не готовий.
Що це помилка.
А в його очах було не зло.
Там була тиша.
І я знав —
я щойно зламав щось, що вже ніколи не буде таким, як раніше.

 POV Майка
Я відчув, що щось не так, ще до того, як він заговорив.
Джеремі стояв біля вікна студії, спиною до мене. За склом падав дрібний дощ, і місто виглядало так, ніби хтось вимкнув у ньому кольори. Він не торкався мене. Не жартував. Не дивився в очі.
А це було найгірше.
— Нам треба поговорити, — сказав він тихо.
Ця фраза завжди звучить як вирок.
Я знав це.
Але все одно кивнув.
— Я… — він замовк, ніби збирав слова з підлоги. — Я не можу так далі.
— Як — так? — спитав я.
Він обернувся. І я побачив страх. Не сумнів — саме страх. Той, що змушує людей тікати.
— Постійно озиратися. Думати, хто що подумає. Ховатися. Я не готовий.
Я зробив крок до нього.
— Я ж не прошу ховатися, — сказав тихо. — Я просто хочу бути з тобою. Навіть якщо ніхто більше не знає.
Він похитав головою.
— Ти не розумієш.
— Тоді поясни, — мій голос зрадницьки тремтів. — Бо зараз це виглядає так, ніби ти просто… відмовляєшся від мене.
Він заплющив очі.
І в ту мить я зрозумів:
він уже все вирішив.
Просто чекав, коли я перестану сподіватися.
— Це була помилка, — сказав Джеремі.
Слово помилка впало між нами, як скло.
— Я… я не хочу цього, Майку. Не хочу так жити. Мені треба інше життя. Нормальне.
— А я — не нормальний? — спитав я.
Він не відповів.
І це була відповідь.
-------

Я не кричав.
Не благав.
Не влаштовував сцен.
Я просто дивився на нього — і в мені щось ламалося дуже тихо.
— Тоді йди, — сказав я. — Але не повертайся, коли зрозумієш, що втік не від мене, а від себе.
Він сіпнувся, ніби я вдарив.
— Майку…
— Ні, — перебив я. — Не зараз. Не з цими словами. Якщо ти йдеш — іди до кінця.
Він узяв куртку.
Зупинився біля дверей.
Обернувся ще раз.
Я не поворухнувся.
Бо якщо б він підійшов —
я б не витримав.
Двері зачинилися.
І разом із ними — частина мене.
Ніч після
Я не пам’ятаю, як дістався додому.
Пам’ятаю тільки тишу.
Надто гучну.
Надто порожню.
Кімната була темна. Я сів на підлогу, притулившись спиною до ліжка, і вперше за довгий час дозволив собі не триматися.
Телефон лежав поруч.
Я не перевіряв повідомлення.
Бо знав — їх не буде.
Я не плакав одразу.
Спочатку було оніміння.
Потім злість.
Потім — провина.
Може, я хотів занадто багато.
Може, треба було мовчати.
Може, якби я був іншим…
А потім прийшла правда, від якої нікуди подітися:
Я любив його.
А він злякався.
І ця тиша між нами стала стіною, яку ми будували обидва —
але розбивати доведеться знову.
Одному.
Або разом.
Колись.

POV Джеремі
Я вийшов на вулицю й одразу пошкодував, що не залишився.
Повітря було холодним, дощ липнув до шкіри, але я не підняв комір — ніби хотів, щоб усе це боліло. Кожен крок від студії здавався неправильним, але я йшов далі. Бо так легше: йти, ніж повертатися й дивитися в очі тому, кого зрадив.
Я повторював собі одне й те саме:
Ти зробив правильно.
Ти не готовий.
Це надто складно.
Брехня звучить переконливо, коли говориш її швидко.
Я дійшов до своєї квартири, зачинив двері, сперся на них спиною — і вперше за весь вечір перестав дихати на автоматі.
Тиша.
Не та, до якої звикаєш.
Та, що ріже.
Я з’їхав по дверях на підлогу й заплющив очі. Переді мною одразу виник Майк — не таким, яким він був у розмові, а таким, яким він був зі мною.
Його сміх.
Його руки, коли він нервує.
Те, як він слухає — по-справжньому, не перебиваючи.
Те, як він вірив у мене навіть тоді, коли я сам у себе не вірив.
— Чорт… — видихнув я в порожню кімнату.
Телефон завібрував у кишені.
Серце підскочило.
Майк.
Але це було повідомлення від друга. Щось буденне. Ні про що.
Я кинув телефон на підлогу, і він ковзнув під стіл.
— Ти ж сам цього хотів, — сказав я вголос. — Ти ж боявся.
І тут правда наздогнала.
Я боявся не світу.
Не осуду.
Не кар’єри.
Я боявся бути важливим для когось настільки.
Бо якщо він важливий —
його можна втратити.
І це буде боляче.
Саме так, як зараз.
Я встав, підійшов до вікна. Дощ посилювався. Місто світилося вогнями, і в кожному з них мені здавалося, що я бачу інше життя — те, де я не злякався.
— Я вибрав не тебе, — прошепотів я. — Я вибрав страх.
І в цю секунду я зрозумів:
це рішення не зробило мене вільним.
Воно зробило мене порожнім.
Я взяв телефон, знайшов його ім’я.
Палець завис над екраном.
Написати?
Попросити?
Пояснити?
Але я знав:
будь-яке слово зараз буде запізнілим.
Я поклав телефон обличчям донизу.
І вперше в житті зрозумів, що найгірша втрата — це та, від якої ти втік сам.
Тієї ночі я не спав.
І саме тієї ночі в мені народилося рішення, яке я ще не мав сміливості вимовити вголос:
Якщо колись доля дасть мені ще один шанс —
я більше не тікатиму.
Навіть якщо буде страшно.
Навіть якщо буде боляче.
Навіть якщо доведеться розбивати тишу між нами —
по уламках.
💔🖤