Сцена шоста

(Світло розділяє сцену надвоє. Ліворуч — кімната батька. Просто, без театральності: стіл, стілець, кілька підручників, порожній чайник. Праворуч — кімната сина: ліжко, стіл з ноутбуком чи телефоном, навушники. Обидва сидять — кожен у своєму світі, але ніби щось невидиме з’єднує їх. Поступово в центрі з'являється проєкція: фрагмент фільму — чорно-біле відео. Чоловік серед руїн, говорить в камеру. Це батько.)

БАТЬКО

(голос звучить з відео, спокійний, без гри)

 Після початку війни все змінилось.

Завод зупинився. Театр — розсипався, як декорації після останньої вистави.

Ми ще трохи тримались. Грали навіть під сирени.

Але згодом посварились із режисеркою.

Вона ще до війни казала:

«Ви не Майдан — ви гірше. Ви нікому не потрібні».

Я тоді поїхав на Майдан. Просто подивитись.

Побачив, що ми — не гірші. Ми — кращі.

А ще — що там, на Майдані, більше свободи, ніж було в театрі з нею.

Тому я й пішов.

 Сцена вже не витримувала мовчання, а в залі — порожнеча.

І я взяв іншу аудиторію.

Почав викладати в ПТУ.

 А потім приїхали волонтери.

Кажуть — знімають кіно.

Не документальне. Пост-пост-модерн, уявляєш?

 Запропонували зіграти.

Я подумав — а чому ні?

 Подивився в об'єктив —

і сказав не те, що просили.

А те, що залишилось у пам’яті.

Гагаї.

(Світло на проєкції гасне. Мовчання. Погляд сина прикований до екрана. Він не кліпає. Тиша тягнеться кілька секунд. Потім син, не дивлячись у зал, починає говорити.)

СИН

(повільно, напівпошепки, ніби до себе)

 Гагаї.

Одне слово. Наприкінці фільму.

І все ніби зрушилось.

Не сюжет. Не актори. А це слово.

Бо воно — наше. З двору. З піску й дороги, яка нікуди не веде.

Його тут давно не чули. А я не вимовляв — навіть подумки.

Я перемотав.

Прислухався.

Це був твій голос.

Трохи інший, але живий.

І я зрозумів, що ти десь є.

І що всі ці роки мовчання були не порожні.

Бо десь там, на іншому боці, ти вчився говорити знову.

 Ми живемо у двох країнах.

У вас — волонтери, сцена, свобода говорити.

У нас — тиша, в якій усе сказане обертається підозрою.

Тут не питають, хто твій батько. Тут просто шепочуть, як тільки йдеш.

Тут твої оцінки можуть бути проукраїнською позицією.

А твій вірш — доказом зради.

 І от я бачу тебе.

Без гриму. Без ролі.

Говориш спокійно, навіть не до когось конкретно.

А просто в простір.

І я слухаю — так, ніби це вперше.

 Я довго не міг уявити, що ти справжній.

Що ти живий. Що твій голос ще є.

Але тепер — він є.

І це не про кіно. Це про нас.

 Гагаї.

Це було моє останнє слово, яким я тебе пам’ятав.

І перше,  яким знову почув.

(Світло згасає на обох сторонах сцени. Тиша. Потім — повільний чорний екран.)