Сцена п'ята

(На сцені два простори: ліворуч — кімната батька, праворуч — кімната сина. Вони не бачать і не чують одне одного. Світло вмикається повільно. Батько сидить на лаві, поруч — театральна афіша, планшет, люлька. Син — за столом, із зошитом, або тримає аркуш.)

БАТЬКО

(спокійно, ніби сам до себе)

Я не грав Гамлета.

Не тягнув. Не просив.

Але був Лонгрен — батько Ассоль.

Старий моряк, мовчазний, впертий.

Я тоді не грав — я зціпив зуби й стояв.

І слова з мене виходили, як з глибини.

Я приходив до кайбашу, чіпляв на тремпель тормозок,

сідав на лаву — і вчив текст.

Після зміни руки ще гуділи від металу,

але я повторював репліки.

Бо тільки в чужих словах

міг проговорити те,

що в житті не виходило навіть подумати.

Мене похвалили. Дали грамоту.

Але не в ній справа.

Це був перший і, може, єдиний раз,

коли я спробував бути батьком —

навіть якщо не в житті,

то хоча б на сцені.

Я тримав у руках люльку, а думав — про тебе.

Про той день, коли тебе вже не було поруч.

І коли в репетиціях звучали слова «дочка»,

я уникав дивитись у зал.

Бо кожна чужа дитина там — не ти.

(пауза. Встає, ніби знову на сцені)

Любити треба вміти.

(Світло плавно переходить на сина. Він підхоплює фразу, не як відповідь, а як думку, що вже давно в ньому жила.)

СИН

Любити треба вміти.

Так казали в якомусь старому фільмі.

Мамі подобався. Вона плакала, коли показували.

Я не розумів — чому.

Але фраза залишилась.

Шекспіра нам дали на конкурс декламації.

«Чи бути, чи не бути…»

Я просто зазубрив. Сказав. Виступив.

(пауза)

Учителька сказала:

«Ти артистичний. Напевно, в тебе в роду хтось виступав?»

Я не відповів.

Просто стояв.

Я не міг пояснити, що читаю чужі слова

про чужу боротьбу —

але в кожному рядку — мовчки шукаю тебе.

(повільно)

Я тоді не розумів, що таке роль.

Тепер трохи більше.

Це те, що залишилось, коли справжнє не вийшло.

Те, що дозволяє не мовчати, коли пізно.

(Світло поступово гасне на обох частинах сцени. Залишається тиша.)