Сцена четверта

(Дві кімнати. Батько — зліва. Син — справа. Вони не бачать одне одного, не чують. Але репліки складаються у розмову, якої ніколи не було — тільки мовчання, яке заговорило.)

БАТЬКО

Я чув, що про мене говорять...

Що я зрадник.

Що я жадібна людина.

Що кинув вас.

Що втік і залишив усе позаду.

(пауза)

Я не ідеальний.

Помилявся — багато в чому.

Але я завжди думав про тебе.

Хотів повернутися.

Але не міг.

СИН

Хотів повернутися. Але не міг.

Вперше почув про тебе не з твоїх слів.

Не з листа. Не з дзвінка.

А з чужих голосів.

Найближчих. Найболючіших.

Про тебе казали — зрадник.

Що кинув нас.

Що втік і залишив усе.

Що мовчиш не тому, що не можеш,

а тому, що не хочеш.

(пауза)

Ці слова врізалися в моє дитинство, немов ножі.

Я не міг захистити тебе — бо не знав тебе.

І не міг захистити себе — бо був твоїм сином.

Мати колись сказала: «Ти розумний, як твій батько. Але не надто витривалий».

А дідусь буркнув: «Ти ледачий, як твій батько. Не чекай, що хтось тебе витягне».

І я не знав — бути на тебе схожим, це добре чи соромно?

Я запитую: чи ти справді такий?

Чи я — той, хто тебе не знає?

Чи вони — ті, хто не мали права говорити?

Я намагався зібрати з їхніх слів образ.

Наче розгадував фотографію, якої не існує.

Тільки тінь. Силует. Чутки.

Біль — не в тому, що тебе немає поруч.

А в тому, що тебе давно вже вирішили за тебе.

А я не знав, як сказати:

«Може, все було інакше?»

Коли почалась війна, про тебе говорити перестали.

Але саме тоді я й почав думати.

Бо саме тиша була найгучнішою.

Я не знаю, чи ти був добрий.

Не знаю, чи ти боявся,

чи просто не витримав.

Але я думаю про тебе.

Щоночі.

І саме тому зараз я говорю.

Навіть якщо ніхто не чує.

(Світло гасне. Обидва залишаються самі, але вже не в тиші.)