Сцена третя

(Ліворуч — батько сидить за столом, дивиться в планшет. Праворуч — син за столом із анкетою. Світло на кожному з них. Вони не чують один одного. Говорять повільно, просто, як подумки.)

БАТЬКО

(мовчить кілька секунд, говорить буденно, ніби сам до себе)

Я навіть серед світлин твого класу не можу тебе впізнати.

Всі однакові.

Зачіски, комірці. Ті самі застиглі обличчя.

Ніби з каталогів.

Я вже не шукаю риси — я шукаю очі.

Але і очі чужі.

(пауза)

Коли ти йшов до школи, мені на роботі дали подарунок —

той наплічник із емблемою заводу.

Він був не дуже зручний, але міцний.

Я пам’ятаю, як ніс його додому, дивився на нього

і думав: от буде радіти.

(легка усмішка, сам до себе)

Ти радів. Тоді ти ще вмів радіти речам.

Став біля дверей, наче на фото.

Я не встиг зробити знімок,

але в голові зберігся кадр.

Ти сказав: «Сфотографуй мене, тату».

Це було твоє останнє перше слово до мене.

І я так і не сфотографував.

(тихо)

Не встиг. А потім вже було пізно.

СИН

(сидить нерухомо, дивиться в екран. Говорить рівно, без інтонацій)

Не встиг. А потім було пізно.

У графі “батько” я нічого не написав.

Не зміг. Не хотів помилитися.

Бо ніби кожне слово — це зізнання.

А я ще сам не знаю, в чому я винен.

(пауза)

Я лиш пам’ятаю, що ти був.

І був наплічник з заводською емблемою.

У той рік в школу я так і не пішов.

Мати навіть не пояснила чому.

А потім — війна.

А потім — школа.

Я носив той рюкзак до шостого класу.

А потім викинув. Сам. Без пояснень.

(впівголоса)

Тепер думаю — може, не треба було.

(Світло слабшає.

У батька на планшеті — шкільне фото.

У сина — порожні поля анкети.

Між ними — одна фраза, яку обидва пам’ятають,

і кадр, якого ніколи не було.)