Сцена перша

(Світло поступово загоряється на двох частинах сцени: ліворуч — кімната батька, праворуч — кімната сина. Вони не бачать один одного, говорять у своїй кімнаті, ніби вголос думки.)

БАТЬКО

(сидить за столом, тримає планшет, поруч лежить стара книга — український переклад Шекспіра. Голос спокійний, задумливий.)

Я давно не наважувався написати тобі.

Не тому, що не хочу — а бо не знаю, з чого почати.

Щодня у мене всередині щось кипить, змішується, наче хімічна реакція з каталізатором..

Я тримаю це в собі, бо боюся — якщо скажу, вибухну.

Ми з мамою колись любили одне одного.

Але її батьки ніколи мене не приймали.

Їхні правила, їхні уявлення — вони були важчі за нашу любов.

Розлучились ми ще до того, як почалась війна.

Ця рана — стара і глибока — залишилась між нами.

Війна наклала нові шрами на моє життя, але не стала причиною того, що ми розійшлися.

Мені здається, ти чув різне про мене: що я зрадник, що я зник, що я забув про тебе.

Можливо, ти нічого не чув, і це ще гірше — бо мовчання теж може вбивати.

Я мовчу про тебе, щоб не зламатися. І мовчу про себе, бо боюся, що мої слова будуть зайвими.

(Підводиться, бере книгу, повільно відкриває на вірші Гамлета.)

І ось він — «Гамлет» зі своїм вічним питанням: «Чи бути, чи не бути...»

Це питання мене переслідує кожного дня.

Бути тим, ким я є? Чи втекти від усього цього?

Бути батьком, якого ти не знаєш? Чи зрадником, якого ти боїшся?

Я ще не знаю відповіді.

(Читає тихо, майже до себе.)

«Чи бути, чи не бути...»

(Зупиняється, дивиться вдалечінь, ніби тільки зараз відчуває всю вагу цих слів.)

СИН

(лежить на ліжку, тримає аркуш із текстом, читає напам’ять. Голос тихий, з натяком на сум’яття.)

Чи бути, чи не бути — ось питання,

Учитель сказав — треба читати вголос.

Раніше це було просто завдання — текст на урок, нічого більше.

Тепер — це як гучний стук у моїй голові, що не дає спокою.

Чи бути...

Чи не бути...

(Затамовує подих, дивиться в стелю, очі наповнені сумнівом.)

У школі кажуть — ми тут назавжди.

Вони не знають, що я живу в місті, розділеному війною, де моє дитинство пахне страхом і розлукою.

Я вчу чужі слова — слова людини, яка жила століття тому.

Може, я так намагаюся не забути себе.

Може, я хочу, щоб колись хтось почув мій справжній голос — навіть якщо це буде лише тінь між рядками.

Мама казала, що тато пішов не через війну, а через те, що її батьки не дали йому шансу.

Я чув це багато разів, але не розумів тоді.

Розлучення — це було більше, ніж просто розлучення батьків.

Це була стіна, яку я тепер намагаюсь подолати, щоб зрозуміти тебе.

(Пауза. Легкий зітх.)

Я не знаю, хто цей Гамлет, але в його сумнівах — мої сумніви.

Іноді мені здається, що я теж стою на краю, і не знаю, чи зробити крок.

(Світло поволі згасає на обох сторонах, залишаючи відчуття недомовленості і тихої надії.)