Епілог

Рік потому

Невада зустріла Еллісон випаленим сонцем і нескінченним простором, де нарешті було чим дихати. Рік промайнув як один довгий, виснажливий забіг. Вона працювала на двох роботах, відкладала кожен зайвий долар і вчилася не озиратися на минуле щоразу, коли доводилося ухвалювати важливе рішення.

Тепер у тій самій коробці з-під взуття, де колись лежали її заощадження для втечі, зберігався лист про зарахування на програму графічного дизайну в одному з найкращих коледжів штату. Коли Еллісон уперше тримала його в руках, вона перечитала кожен рядок кілька разів, боячись, що неправильно зрозуміла написане. Усе, про що вона мріяла, поступово ставало реальністю: заняття, перші проєкти, безсонні ночі над макетами й можливість самостійно вирішувати, ким вона хоче бути.

Вона ще не знала, чи стане успішною дизайнеркою. Попереду було багато роботи, сумнівів і помилок. Але тепер це були її власні труднощі, її власний вибір і її власне майбутнє. Бабуся Райлі стала її тихою гаванню. Вона часто сиділа на веранді, спостерігаючи, як Еллісон працює над черговим проєктом, розкладає ескізи й сперечається сама із собою через кольори та шрифти. Іноді бабуся лише усміхалася, бачачи, як серйозно онука ставиться до своєї справи. Вона не розпитувала про хлопця з Боулдера, та часом помічала, як Еллісон завмирала, дивлячись на телефон, або відкладала олівець, коли якась випадкова деталь нагадувала їй про озеро Ванока.

Телефон так і не засвітився знайомим ім’ям.

Еллісон більше не чекала на це щодня. Принаймні намагалася не чекати.

А в Боулдері життя теж не стояло на місці.

Перші пів року Джеймс жив так, ніби застряг у нескінченному раунді, з якого не міг знайти виходу. Його великий палець тисячі разів зависав над кнопкою виклику. Він знав номер Еллісон напам’ять — ці цифри закарбувалися в його пам’яті міцніше, ніж техніка аперкоту. Але щоразу він зупинявся. Боявся почути її голос. Боявся, що вона скаже, що щаслива без нього. Або, що ще гірше, — що вона досі чекає.

Одного дня до нього прийшла мати Еллісон. Вона стояла на порозі холодна й розлючена, вимагаючи пояснити, куди поділася її донька.

Джеймс мовчки вислухав її, тримаючись за дверну ручку здоровою рукою. Він бачив перед собою не стурбовану матір, яка боялася за свою дитину, а жінку, яка й тепер намагалася контролювати кожен її крок.

— Ви знаєте, де вона? — різко запитала жінка.

— Ні, — спокійно відповів Джеймс.

Вона примружилася, ніби намагалася зрозуміти, чи говорить він правду.

— Ви ж були разом. Не вдавайте, що нічого не знаєте.

— Ми розійшлися ще до її від’їзду. Вона сама ухвалила рішення поїхати. І якщо ви хочете зрозуміти, чому вона не захотіла залишатися, вам варто почати з того, що відбувалося у вашому домі.

— Ви не маєте права повчати мене!

— А ви не маєте права вважати, що ваша донька належить вам.

Жінка ще кілька секунд дивилася на нього, а потім розвернулася й пішла. Джеймс зачинив двері, не знаючи, чи колись вона зрозуміє сказане. Він не видав Еллісон і не намагався втручатися в її нове життя. Це було все, що він міг зробити для неї, не порушуючи її права самостійно вирішувати, з ким і коли спілкуватися.

Згодом Джеймс знайшов власний шлях.

Він більше не міг битися на професійному рівні, але це не означало, що мав назавжди залишити бокс. Спершу він почав допомагати знайомому тренерові в місцевій залі, проводив розминки, показував новачкам базову техніку й виправляв їхні помилки. З часом зрозумів, що йому подобається не лише сам процес тренування, а й можливість передавати іншим те, чого навчився за роки на рингу.

Заощадивши достатньо грошей і знайшовши невелике приміщення, він відкрив власну боксерську залу.

Вона не була великою чи особливо сучасною. Старі мішки, потерті лавки, кілька рядів гантелей і ринг, який потребував ремонту, — усе це було далеко від розкішних спортивних комплексів, у яких Джеймс тренувався колись. Проте тут ніхто не називав його майбутнім чемпіоном і не чекав, що він неодмінно перемагатиме. Тут він був просто тренером, який знав, як навчити людину тримати удар і не втрачати голову після першої невдачі.

Його права рука все ще боліла перед дощем, а після особливо важких тренувань іноді німіла. Бували дні, коли він мусив зупинитися й дати собі перепочити. Раніше це викликало в нього лють. Тепер він навчився приймати власні обмеження, не вважаючи їх доказом своєї слабкості.

Найбільше йому подобалося працювати з підлітками, які тільки починали займатися боксом. Він бачив, як вони приходили до зали невпевненими, намагалися приховати страх за бравадою, а після перших тренувань починали краще розуміти себе. Джеймс не обіцяв їм перемог і не говорив, що достатньо лише сильно захотіти. Він учив їх працювати, слухати власне тіло й знати, коли потрібно продовжувати, а коли — зупинитися.

Можливо, саме цього колись не вистачило йому самому.

Інколи після важкого тренування Джеймс сідав на лавку біля вікна, діставав із сумки старий малюнок і обережно розправляв його. Папір давно пожовтів на згинах, а краї почали стиратися, тому тепер він зберігав його в прозорому файлі.

На малюнку була Еллісон біля озера Ванока. Вона сиділа, схилившись над блокнотом, і дивилася кудись убік, не знаючи, що за нею спостерігають. Саме тоді все почалося, хоча жоден із них ще не розумів, наскільки сильно зміниться їхнє життя.