Розділ 7. Точка неповернення

Після розмови біля озера Джеймс та Еллісон кілька днів не писали одне одному. Вони так і не домовилися зустрічатися, не обмінялися обіцянками й не вирішили, що робити далі. Проте щовечора вони обоє поверталися до озера. Уперше це сталося наступного дня після їхньої сварки.

Джеймс прийшов близько восьмої, сів на знайомий виступ біля води й дістав блокнот. Він майже не малював, лише кілька разів провів олівцем по паперу, коли почув кроки за спиною. Еллісон зупинилася неподалік.

Вони подивилися одне на одного, але не привіталися. Вона сіла на лавку за кілька метрів від нього, дістала книжку й увімкнула ліхтарик на телефоні. Джеймс повернувся до блокнота.

Так минув вечір.

Наступного дня все повторилося. А потім знову.

Невдовзі вони почали приходити майже одночасно. Ніхто не питав, чи буде інший. Просто о восьмій Джеймс уже сидів біля води, а за кілька хвилин з'являлася Еллісон.

Вони майже не розмовляли. Іноді вона читала, іноді просто дивилася на темну поверхню озера. Джеймс малював берег, сосни, далекі обриси гір. Часом його олівець завмирав, і він непомітно поглядав на Еллісон.

Вона помічала це, але не коментувала.

Між ними все ще залишалося надто багато невисловленого. Вони пам'ятали сварку, його різкі слова й те, як вона пішла, не дочекавшись від нього відповіді. Та тепер вони принаймні не намагалися зробити вигляд, що іншого не існує. Біля озера Еллісон могла на кілька годин забути про матір, яка продовжувала наполягати на навчанні, якого донька не хотіла, і про батька, котрий майже не звертав на неї уваги. Джеймс не мусив думати про Бостон, зруйновану боксерську кар'єру й людей, які зникли з його життя, щойно він перестав бути для них переможцем.

Принаймні не щохвилини.

Поруч з Еллісон йому не доводилося постійно доводити, що він чогось вартий. А вона поступово звикала до думки, що мовчання не завжди означає байдужість. Іноді їхні погляди зустрічалися. Джеймс першим відводив очі, а Еллісон ледь помітно всміхалася. Він уже не сприймав її усмішку як виклик, а вона не намагалася витягнути з нього слова, до яких він ще не був готовий.

Коли ставало холодно, Еллісон складала книжку й підводилася.

— До завтра, — одного разу сказала вона, перш ніж піти.

Джеймс підняв на неї очі.

— До завтра.

Це були перші слова, якими вони обмінялися за кілька днів. Наступного вечора вони знову зустрілися.

Так минув майже тиждень.

А потім настав вівторок, коли звичне мовчання перестало допомагати. Повітря було холодним, над водою стелився туман. Еллісон прийшла раніше, ніж зазвичай, і сіла поруч із Джеймсом, залишивши між ними невелику відстань. Вона розгорнула книжку, але вже за кілька хвилин зрозуміла, що перечитує той самий абзац.

Джеймс теж не міг зосередитися. Його плече нило від холоду, а олівець раз у раз зупинявся над папером. Він бачив, як Еллісон кутається в одяг, і хотів запропонувати їй свою куртку, проте навіть така проста дія раптом здавалася йому надто особистою.

Вона закрила книжку.

— Джеймсе.

— Що?

Еллісон повернулася до нього.

— Я більше не можу так.

Він відклав олівець.

— Як?

— Сидіти поруч щовечора й удавати, що нас усе влаштовує. Ми приходимо сюди, дивимося одне на одного, а потім розходимося по домівках, ніби нічого не відбувається.

Джеймс мовчав.

— Я не прошу тебе розповідати мені все, що з тобою сталося, — продовжила вона. — І не вимагаю, щоб ти зараз вирішив, ким я для тебе є. Але я не можу вічно здогадуватися.

— Я знаю.

— Тоді чому ти нічого не робиш?

Він потер долонею обличчя. Відповідь була в нього, але вимовити її виявилося важче, ніж він очікував.

— Бо боюся все зіпсувати.

Еллісон сумно всміхнулася.

— Ти вже намагався. І все одно я тут.

Він підвів на неї погляд.

— Чому?

— Бо мені не байдуже, — відповіла вона. — Але я не знаю, скільки ще зможу чекати, поки ти перестанеш тікати від кожної розмови, яка має для тебе значення.

Вона підвелася. Джеймс теж встав, але не підійшов ближче.

— Еллісон…

— Що?

Він відкрив рот, та звичні слова не прийшли. Він міг знову сказати, що не знає, чого хоче. Міг попросити її піти, аби не довелося відповідати. Проте цього разу він не хотів, щоб вона знову розвернулася й залишила його самого.

— Я не хочу, щоб ти йшла, — сказав він нарешті.

Еллісон завмерла.

— Тоді попроси мене залишитися.

Джеймс дивився на неї кілька секунд. Уперше йому довелося зробити щось, не знаючи напевно, чим це закінчиться.

Він підійшов ближче.