Розділ 6 (2). Спільна втеча в тишу

Центральний парк зустрів їх прохолодним повітрям і шелестом сухого листя під ногами. Небо вже темніло, а ліхтарі вздовж доріжок поступово запалювалися. Марк майже не змінився. Він усе ще багато жестикулював, коли захоплювався розмовою, і так само усміхався перед тим, як висловити думку, з якою Еллісон напевно не погодиться. Він розповідав про навчання в Денвері, нових друзів і викладача, який примудрявся перетворювати кожну лекцію на двогодинну дискусію.

— Ти б із ним порозумілася, — сказав Марк. — Або посварилася б у перші десять хвилин.

— Залежить від того, наскільки він некомпетентний.

— Ось за це я й сумував.

Еллісон засміялася.

На кілька хвилин їй справді стало легше. Вони згадували шкільні суперечки, невдалі групові проєкти й те, як одного разу мало не посварилися з учителем через оцінку за спільну роботу. Марк не намагався розпитувати її про сім'ю чи змушувати розповідати про те, чим вона не хотіла ділитися. Він просто говорив про своє життя й цікавився її справами. Коли вони зупинилися біля старого фонтана, Марк легенько торкнувся її ліктя, привертаючи увагу до чогось на іншому боці доріжки. Пізніше, коли вітер вибив кілька пасом із її коси, він допоміг прибрати їх з обличчя.

Еллісон не надала цьому особливого значення. Вони давно знали одне одного, і така невимушеність не здавалася їй чимось незвичайним. Вона не помітила чоловіка, який зупинився біля входу на сусідню алею.

Джеймс вийшов на прогулянку майже випадково. Увесь день він просидів перед ноутбуком, намагаючись завершити монтаж, але робота йшла повільно. Він кілька разів переглядав один і той самий фрагмент, помилявся в простих речах і зрештою закрив програму, роздратований власною неуважністю.

Останні сім днів він майже не спав нормально.

Він переконував себе, що відсутність Еллісон — це саме те, чого він хотів. Ніхто не ставив незручних запитань, не намагався зрозуміти його й не змушував згадувати те, про що він волів мовчати. Але спокій, на який він розраховував, так і не настав. Він ловив себе на думці, що хоче розповісти їй якусь дрібницю, яка сталася за день, або почути її думку про новий ескіз. І щоразу згадував, що тепер між ними немає навіть звичайного листування.

Джеймс не знав, чи вона досі сердиться. Не знав, чи згадує про нього. І не мав жодного права вимагати від неї чогось іншого. Він сам усе зіпсував. Ця думка поверталася щоразу, коли він намагався переконати себе, що винна була вона. Повертаючись додому після короткої прогулянки, Джеймс звернув на алею, що вела повз фонтан.

І тоді побачив Еллісон.

Вона стояла поруч із незнайомим йому хлопцем. Щось розповідала, усміхаючись, а той уважно слухав. За мить він торкнувся її ліктя, і вона не відсторонилася.

Джеймс зупинився.

Спочатку він просто дивився на них, намагаючись переконати себе, що не має підстав для жодної реакції. Еллісон могла гуляти з ким завгодно. Вона не була його дівчиною. Вони навіть не могли назвати себе друзями після всього, що сталося.

Та коли незнайомець прибрав пасмо волосся з її обличчя, Джеймс відчув, як напружилася щелепа.

Йому не сподобалося це видовище.

Зовсім не сподобалося.

Він засунув руки в кишені й опустив погляд, намагаючись опанувати себе. Ревнощі здавалися йому безглуздими. Він сам відштовхнув Еллісон, сам сказав їй піти, а тепер стояв посеред парку й злився через те, що вона проводила час із кимось іншим.

Він не мав на це права.

— Ти сам її вигнав, — тихо сказав він собі.

Але від цього легше не стало.

Джеймс знову подивився на них. Еллісон сміялася, і в її обличчі було щось таке, чого він давно не бачив. Вона здавалася розслабленою, ніби поруч із цим хлопцем їй не потрібно було постійно захищатися. Можливо, з ним їй справді було краще. Ця думка виявилася неприємнішою, ніж він очікував.

Марк тим часом зупинився перед Еллісон і подивився на неї вже не так, як раніше. Його усмішка стала нерішучою.

— Знаєш, я радий, що ми зустрілися, — сказав він.

— Я теж. Давно не гуляли ось так.

— Я сумував за тобою.

Еллісон здивовано глянула на нього.

— Марку…

Він не дав їй договорити. Раптово нахилився й поцілував її.

Усе сталося так несподівано, що Еллісон на мить завмерла, не встигнувши навіть зрозуміти, що відбувається. Джеймс побачив поцілунок. Він не почув, що Марк сказав перед цим. Не знав, що Еллісон не очікувала такого жесту. Не побачив її розгубленості — лише те, як Марк нахилився до неї, а їхні губи зустрілися.

У грудях щось різко стиснулося.

Джеймс відчув, як усередині піднімається хвиля злості, змішаної з чимось набагато болючішим. Він хотів відвернутися, але на якусь мить наче втратив здатність рухатися. Потім різко розвернувся й пішов геть. Він не залишився ні на секунду довше. Не побачив, як Еллісон відштовхнула Марка, і не почув її обуреного голосу. Просто пішов, переконуючи себе, що це не має значення.

Адже саме він сказав їй, що між ними нічого немає. Але чомусь думка про те, що тепер її може цілувати хтось інший, виявилася нестерпною.