Розділ 6 (1). Спільна втеча в тишу

Минув тиждень відтоді, як Еллісон востаннє бачила Джеймса. За цей час вона встигла переконати себе, що так буде краще. Він чітко дав зрозуміти, що не хоче нічиєї допомоги, а вона більше не збиралася доводити людині, що щирість не робить її слабкою. У неї й без того вистачало проблем. Мати продовжувала наполягати на навчанні, яке Еллісон не хотіла обирати, батько, як завжди, тримався осторонь, а грошей на переїзд усе ще було недостатньо. Вона не могла дозволити собі витрачати час на Джеймса, намагаючись зрозуміти, що він відчуває і чому поводиться так, ніби будь-яка близькість становить для нього небезпеку.

Принаймні саме це вона повторювала собі щоранку. Еллісон погоджувалася на додаткові зміни в магазині коміксів і кафе. Іноді працювала майже без перерви, переходячи з одного місця на інше, а ввечері поверталася додому настільки втомленою, що ледве знаходила сили переодягнутися. У середу Хлоя застала її за розкладанням коміксів на нижній полиці.

— Ел, ти вже втретє переставляєш ці випуски.

— Бо вони стояли неправильно.

Хлоя подивилася на рівно розставлені журнали, потім знову на подругу.

— Вони стоять ідеально.

— Тоді не розумію, у чому проблема.

— У тому, що ти намагаєшся переконати мене, ніби все гаразд, хоча сама ледь не гризеш ці комікси.

Еллісон випросталася й поправила рукав футболки.

— Я просто втомилася.

— Тоді, може, перестанеш брати кожну додаткову зміну, яку тобі пропонують?

— Не можу.

— Чому?

— Бо мені потрібні гроші.

Це була правда, хоча й не вся. Еллісон не хотіла пояснювати, що кожна відкладена купюра нагадувала їй про можливість колись вийти з дому й більше не залежати від рішень матері.

Хлоя помовчала, ніби вирішувала, чи варто продовжувати розмову.

— Гаразд. Але якщо захочеш поговорити, ти знаєш, де мене знайти.

— Знаю.

Хлоя легенько торкнулася її плеча й повернулася до каси.

Еллісон знову взялася за роботу. Вона була вдячна подрузі, але зараз їй найменше хотілося відповідати на запитання, на які вона сама не знала відповіді.

Бо варто було зупинитися хоча б на кілька хвилин, як вона знову згадувала Джеймса.

Його квартиру. Сварку. Те, як він дивився на неї перед тим, як поцілувати, і як змінився його вираз обличчя, коли вона відштовхнула його. А потім — слова, які він сказав перед тим, як вона пішла. Вона не могла зрозуміти, як одна людина здатна одночасно змусити її відчути себе бажаною і абсолютно зайвою. Тому Еллісон вирішила більше про нього не думати.

Принаймні намагалася.

***

У п'ятницю о пів на третю ночі вона закінчувала прибирати кафе. Відвідувачів майже не залишилося, музика тихо грала з колонок, а за вікнами було темно й холодно.Еллісон витирала столи, не затримуючи на жодному погляду. Вона навіть перестала мимоволі дивитися на куток, де зазвичай сидів Джеймс, коли приходив працювати. Це було безглуздо. Він не з'являвся вже тиждень, і вона не мала жодних підстав очікувати, що щось зміниться. Та все одно щоразу, коли відчинялися двері, вона помічала це краєм ока. Вона сердилася на себе за таку звичку.

Після зміни Еллісон поверталася додому, перевдягалася й діставала з-під ліжка невелику коробку. Там лежали її заощадження. Вона перераховувала гроші, записувала суму в блокнот і ховала все назад. Цього тижня вдалося відкласти більше, ніж зазвичай. Ще трохи — і вона зможе почати шукати житло. Можливо, невелику кімнату неподалік від роботи. Можливо, доведеться влаштуватися ще кудись. Але це вже будуть її рішення, а не материні.

Еллісон закрила коробку й поставила її на місце.

— Я сама впораюся, — тихо сказала вона.

Їй хотілося в це вірити.

Вона навіть змінила маршрут, яким зазвичай поверталася додому, щоб не проходити повз озеро Ванока. Тепер їй не доводилося думати, чи сидить Джеймс на причалі, чи малює когось у своєму блокноті, чи взагалі згадує про неї.

Можливо, він уже забув про їхню сварку. Можливо, йому справді стало легше без неї. Еллісон не знала. І саме це дратувало найбільше.

Вона не хотіла визнавати, що сумує за ним. Не хотіла знову шукати виправдання його поведінці або переконувати себе, що за різкими словами приховувалося щось інше. Він образив її. І цього факту мало бути достатньо, щоб рухатися далі. Проте іноді, засинаючи після чергової зміни, вона згадувала його світло-блакитні очі й те, як він уважно дивився на неї, коли думав, що вона не помічає.

Тоді Еллісон переверталася на інший бік і змушувала себе думати про щось інше. Вона не збиралася робити перший крок.

Цього разу — точно ні.

***

У суботу ввечері Еллісон лежала на ліжку з відкритим ноутбуком. На екрані була сторінка з роботами кількох графічних дизайнерів, чиї проєкти вона зберігала вже давно. Вона переглядала їх, намагаючись визначити, які навички їй потрібно розвивати далі, але раз у раз відволікалася. За вікном сутеніло. У будинку було тихо, якщо не рахувати звуків телевізора з вітальні.