Розділ 5: Протистояння та маски

Листопад у Боулдері видався холодним і дощовим. Джеймс і Еллісон сиділи в його орендованій квартирі. У напівтемній кімнаті майже не було меблів: стіл із моніторами, розкладний диван і стоси паперу біля стіни. Еллісон прийшла після важкої зміни. Вона поставила на стіл стаканчик із кавою й почала розглядати кімнату, поки Джеймс працював за комп’ютером. Її погляд зупинився на старому, пожовклому плакаті з боксерського поєдинку в Бостоні. На ньому молодий Джеймс упевнено стояв на рингу, зосереджено дивлячись перед собою. Над фотографією виднілися слова: «Золотий хлопчик».

— То це ти, — промовила вона.

Джеймс не відразу відірвався від монітора.

— Що?

— На плакаті. «Золотий хлопчик». — Вона озирнулася до нього. — Я вчора знайшла відео твого останнього бою.

Він завмер, тримаючи руку на мишці.

— Ти що зробила?

— Знайшла відео. Хотіла дізнатися, чим ти займався до того, як переїхав сюди.

— І ти вирішила, що маєш право це робити?

— Джеймсе, ми спілкуємося вже два тижні. Я знаю, як ти п’єш каву, які комікси любиш і над якими відео працюєш ночами. Але про твоє минуле не знаю практично нічого. Ти ніколи не розповідав мені про бокс.

— Можливо, тому, що не хотів?

— А може, тому, що боїшся про нього говорити?

Джеймс різко відсунув крісло й підвівся.

— Не починай.

— Я ще нічого не почала.

— Тоді й не треба.

Він ударив здоровою рукою по столу. Еллісон здригнулася, але залишилася на місці.

— Я бачила, що сталося в тому бою, — сказала вона вже тихіше. — Ти впав через травму, а не тому, що програв супернику. Мені шкода, що так сталося.

— Не треба мене жаліти.

— Я тебе не жалію!

— Тоді навіщо ти це шукала?

Еллісон розгубилася від його тону, але швидко опанувала себе.

— Бо ти мені небайдужий, дурню! Я хотіла зрозуміти, чому ти такий закритий. Але, здається, простіше було б узагалі нічого не питати.

Джеймс на мить замовк. Її слова зачепили його, але замість відповіді він лише похитав головою.

— Ти нічого не розумієш.

— То поясни мені!

— Що саме? Як люди, які називали себе моїми друзями, зникли, щойно я перестав приносити їм гроші? Чи як мій батько більше не вважає за потрібне зі мною розмовляти, бо я більше не можу виходити на ринг? Що з цього тобі цікавіше?

Еллісон перестала сперечатися на мить. Вона не знала, що сказати, але його біль не виправдовував того, як він із нею поводився.

— Я не знала, що все настільки погано.

— Тепер знаєш. Можеш додати це до решти інформації, яку знайшла в інтернеті.

— Чому ти постійно робиш це?

— Що?

— Перетворюєш будь-яку розмову на сварку! Я намагаюся поговорити з тобою, а ти поводишся так, ніби я прийшла сюди, щоб зробити тобі ще болючіше.

— Ти й справді зробила мені боляче, коли полізла туди, куди я тебе не запрошував.

— Добре, можливо, я не мала шукати те відео. Але я зробила це не для того, щоб тебе образити. Невже ти навіть цього не можеш зрозуміти?

— Не вдавай, що знаєш, що для мене краще.

— Я й не вдаю! Я просто хочу, щоб ти хоч іноді дозволяв мені бути поруч, не відштовхуючи мене!

— Тобі легко говорити. Ти втратила що-небудь таке, заради чого жила все життя?

— А ти думаєш, мені легко? — Еллісон підступила ближче. — Ти хоча б колись запитував, як я почуваюся? Ти знаєш, що відбувається в мене вдома? Що я щодня вислуховую, яка я невдячна донька, бо не хочу прожити життя так, як вирішила моя мати? Що я боюся навіть сказати їй про власні плани?

— І що? — різко кинув Джеймс. — Думаєш, це можна порівняти з тим, що сталося зі мною?

Еллісон відсахнулася, наче він ударив її.

— Ні. Звісно, ні. Твій біль завжди важливіший за чужий, правда?

— Я цього не казав.

— Тобі навіть не потрібно. Ти поводишся так, ніби тільки ти маєш право страждати. Ніби всі навколо повинні ходити навшпиньки, щоб випадково не нагадати тобі про те, що сталося.

— Досить, Еллісон.

— Ні, я більше не мовчатиму! Ти постійно розповідаєш мені, яка я вперта, як багато говорю, як не вмію тримати язик за зубами. Але ти сам навіть не намагаєшся бути чесним зі мною. Ти малюєш мене такою, якою я є насправді, а коли я хочу побачити справжнього тебе — відразу зачиняєш переді мною двері.

— Бо я не просив тебе мене рятувати!

— А я й не збиралася тебе рятувати! — голос Еллісон затремтів. — Я просто хотіла бути поруч. Але, схоже, ти цього не хочеш.

Джеймс відвів погляд. Він відчував, як болить плече, але ще більше його дратувало те, що вона стояла перед ним із мокрими від сліз очима, а він не міг змусити себе сказати бодай щось нормальне.