Розділ 4: Між берегами

Наступні кілька днів Джеймс намагався не перетинатися з Еллісон. Він обирав інші вулиці, заходив до кав’ярні в інший час і затримувався вдома довше, ніж зазвичай. Боулдер, який спочатку здавався йому достатньо великим, щоб загубитися в ньому, тепер постійно нагадував про дівчину, з якою він обмінявся лише кількома різкими фразами.

Він приїхав сюди, щоб почати все спочатку. Без друзів, без стосунків і без зайвих очікувань. Щоранку повторював це собі, розминаючи затерплу праву руку. Він знав, що близькість вимагає довіри, а довіряти комусь знову він поки не був готовий. Та чомусь Еллісон ніяк не виходила з голови. Він згадував її погляд, коли вона побачила малюнок, і те, як змінився її вираз обличчя після його грубих слів. Йому не подобалося, що це взагалі його хвилює. Було набагато простіше переконувати себе, що їхня зустріч нічого не означала.

Усе змінилося одного вечора, коли над Боулдером нарешті почалася обіцяна злива. Джеймс повертався з пошти, натягнувши каптур худі. Дощ посилювався, стікаючи по обличчю й затікаючи за комір. Біля зачиненого магазину коміксів, під вузьким навісом, він помітив Еллісон. Вона намагалася полагодити стару парасолю, але та ніяк не хотіла розкриватися. Дівчина смикала механізм, щось невдоволено бурмотіла собі під ніс і, схоже, вже була готова просто викинути її. Джеймс міг пройти повз. Власне, саме це він і збирався зробити.

Але зупинився.

— Дай подивлюся, — сказав він, простягаючи руку.

Еллісон підняла голову. Побачивши його, вона на мить завмерла, а тоді міцніше стиснула ручку парасолі.

— Я сама впораюся.

— Бачу.

— Тоді навіщо пропонуєш?

— Бо в тебе спиця застрягла. Дай сюди.

Вона ще кілька секунд дивилася на нього з недовірою, але зрештою відпустила парасолю.

Джеймс спробував поправити механізм. Коли він натиснув на металеву защіпку, у правому лікті відгукнувся знайомий біль. Він мимоволі скривився, проте продовжив. За мить механізм клацнув, і парасоля розкрилася.

— Ось, — сказав він, повертаючи її Еллісон.

— Дякую.

Вона прийняла парасолю, але не поспішила розвертатися. Джеймс теж залишився на місці, хоча не знав, що ще сказати.

— То ти знову просто проходив повз? — запитала вона.

Він глянув на неї.

— А що, мені тепер потрібно пояснювати кожну нашу зустріч?

— Ні. Просто цікаво, чому ти вирішив допомогти після того, як минулого разу фактично виставив мене за двері.

Джеймс опустив погляд на мокрий асфальт.

— Я не збирався тебе виставляти. Просто не хотів розмовляти.

— Це я зрозуміла.

У її голосі не було колишньої різкості, але й тепла він не почув. Вона все ще ображалася, і він не міг її за це звинувачувати.

— Послухай, Еллісон, — нарешті сказав він. — Я не шукаю компанії. Приїхав сюди, щоб спокійно жити й ні перед ким не звітувати.

— Не хвилюйся, я не збираюся вимагати від тебе звітів.

— Я не це мав на увазі.

— А що саме?

Він відкрив рот, але відповіді не знайшлося.

Еллісон зітхнула й подивилася на вулицю, залиту дощем.

— Знаєш, я теж не в захваті від свого життя зараз. У мене вдома постійні суперечки, я не знаю, що робити далі, і часом хочеться просто піти кудись, де ніхто не ставитиме запитань.

Вона замовкла, ніби вагалася, чи варто говорити більше.

— Але навіть коли намагаєшся втекти від усього, проблеми нікуди не зникають. Вони просто залишаються з тобою.

Джеймс подивився на неї уважніше. Він упізнав у її словах те відчуття, від якого сам намагався позбутися після переїзду.

— Мабуть, — тихо відповів він.

Еллісон повернулася до нього.

— Це все, що ти можеш сказати?

— А ти чекаєш від мене промови?

Вона ледь помітно всміхнулася.

— Ні. Просто перевіряла, чи ти взагалі вмієш говорити нормально.

— І як, перевірку пройшов?

— Поки що не знаю.

Уперше за останні кілька днів між ними не було відвертої ворожості. Вони все ще не розуміли одне одного, але принаймні перестали намагатися довести, хто з них має рацію.

Джеймс глянув на дощ, який не збирався вщухати.

— Тобі далеко?

— Десь два квартали.

— Мені приблизно туди ж.

Це було не зовсім правдою. Його квартира розташовувалася в іншому напрямку, але йти туди зараз не хотілося.

Еллісон нічого не відповіла. Вона лише трохи посунула парасолю, звільняючи йому місце поруч.

Вони рушили вулицею.

Спочатку між ними панувала тиша. Джеймс тримав руки в кишенях, а Еллісон несла парасолю, намагаючись захистити їх обох від вітру. Час від часу їхні плечі торкалися, і щоразу вони трохи відсувалися одне від одного.