Розділ 2. Випадкове зіткнення

За вікном було похмуро. Низькі хмари нависли над Боулдером, а повітря мало той вологий запах, який зазвичай з’являвся перед дощем. Джеймс Нокс закінчив восьму годину роботи й відкинувся на спинку крісла, намагаючись розім’яти затерплу шию. На моніторі застиг кадр весільного відео: наречений усміхався нареченій, тримаючи її за руки. Ще кілька секунд — і він мав змонтувати їхній перший танець, додати музику та зробити кольори теплішими. Усе мало виглядати так, ніби цей день був найщасливішим у їхньому житті.

Джеймс скривився.

Він не мав нічого проти весіль. Принаймні раніше не мав. Просто останнім часом йому дедалі важче було дивитися на людей, які так упевнено обіцяли одне одному вічність. Можливо, справа була в його власному досвіді. А можливо, він просто надто довго сидів перед екраном. Він зберіг проєкт і закрив програму. Плече знову нило — тупо, настирливо, нагадуючи про себе щоразу, коли він забувався й робив різкий рух. Джеймс потер його долонею, але це нічого не змінило.

Квартира зустріла його звичною тишею. Саме заради неї він колись і переїхав до Боулдера, подалі від Бостона, знайомих облич і постійних нагадувань про те, ким він був раніше. Проте тиша виявилася не такою вже й приємною, коли тривала цілими днями. Він узяв старий рюкзак, перевірив, чи не забув гаманець, і вийшов надвір. Навушники звисали на шиї, а в кишені пальта перекочувався срібний перстень, який він час від часу крутив великим пальцем, навіть не помічаючи цього.

Джеймс збирався зайти до кав’ярні неподалік від магазину коміксів. Хотілося випити кави, трохи пройтися й хоча б на годину перестати думати про роботу. Він уже завернув за ріг, коли хтось врізався в його плече. Реакція була миттєвою. Тіло напружилося раніше, ніж він устиг усвідомити, що сталося. Колись такі рефлекси допомагали йому на рингу, але тепер лише дратували.

— Вибач, — сказав він, відступаючи.

— Дивись, куди йдеш!

Джеймс підняв очі. Дівчина перед ним виглядала так, ніби останньою річчю, якої їй бракувало сьогодні, була ще одна неприємна зустріч. Волосся зібране в низький пучок, на шиї тонкий золотий ланцюжок. В одній руці вона тримала телефон, а іншою міцно стискала ремінець сумки. Він упізнав її майже відразу.

Дівчина з озера.

Тоді вона сиділа сама, намагаючись малювати аквареллю, а він спостерігав за нею з іншого берега. Тепер, коли вона стояла перед ним, упізнати її було водночас легко й дивно.

— Ми, здається, уже зустрічалися, — промовив Джеймс.

Вона насупилася.

— Сумніваюся, що я запам’ятала б людину, яка врізається в мене на вулиці.

— Біля озера. Кілька днів тому.

Її вираз обличчя змінився. Вона придивилася до нього уважніше, ніби намагалася знайти в пам’яті відповідне обличчя.

— А. Ти той хлопець, який сидів навпроти.

— Джеймс, — представився він.

— Еллісон.

Вони кілька секунд дивилися одне на одного. Знайомство вийшло настільки незграбним, що Еллісон ледь помітно скривила губи.

— Що ж, — сказала вона, — звучить як початок дешевого трилера.

— Зазвичай у трилерах люди знайомляться за кращих обставин.

— А ти, бачу, експерт.

— У мене багато вільного часу.

— Співчуваю.

Вона вже збиралася йти, коли з рюкзака Джеймса почувся тихий тріск. Блискавка остаточно розійшлася, і кілька аркушів, які лежали всередині, вислизнули назовні. Папери розлетілися по тротуару, один із них ковзнув просто до ніг Еллісон.

— Чудово, — пробурмотів Джеймс.

Він присів, намагаючись зібрати все однією рукою. Плече відгукнулося болем, і він мимоволі затримав рух. Еллісон помітила це, але нічого не сказала. Натомість нахилилася й підняла аркуш біля своїх ніг. Спочатку вона хотіла просто повернути його власникові. Та погляд зачепився за малюнок.

На папері була дівчина біля озера.

Її волосся було заплетене у дві коси, біла футболка трохи зім’ята, а руки лежали на колінах. Навіть дрібні родимки на щоці були промальовані настільки точно, що Еллісон мимоволі торкнулася власного обличчя. Художник передав не лише її зовнішність, а й вираз очей — втомлений, відсторонений, ніби вона намагалася втримати при собі думки, якими не хотіла ні з ким ділитися.

Вона підняла голову.

Джеймс уже простягнув руку, щоб забрати решту аркушів, але, побачивши, на що вона дивиться, завмер.

— Це ти намалював мене?

Він простягнув долоню.

— Віддай, будь ласка.

Еллісон не відразу відпустила аркуш.

— Ти справді сидів тоді й малював мене?

— Так, — коротко відповів він, вихоплюючи папір.

— Це неймовірно.

Вона сказала це щиро. Без насмішки чи прихованого підтексту. Їй і справді сподобався малюнок. Вона ніколи не думала, що хтось може так уважно роздивлятися її, а потім відтворити на папері настільки точно. Але Джеймс почув у її словах щось зовсім інше.