Розділ 1. Береги самотності

Боулдер, Колорадо, зустрів Джеймса Нокса холодним вітром і похмурим небом. У горах уже відчувалося наближення зими, а вранці температура була настільки низькою, що доводилося вдягати куртку навіть для короткої прогулянки.Після Бостона це місто здавалося йому надто спокійним. Тут було менше шуму, менше людей, які кудись поспішали, і майже ніхто не звертав на нього уваги. Саме цього він і хотів, коли погодився переїхати.У Бостоні все нагадувало про бокс. Спортивні зали, знайомі вулиці, обличчя людей, які ще недавно називали його майбутньою зіркою.

Навіть випадкові розмови про спорт викликали в нього роздратування. Він не хотів чути запитань про те, чи повернеться на ринг, чи відновиться повністю і що збирається робити далі.Сам Джеймс не знав відповідей.До травми його життя було розписане майже по хвилинах. Тренування, спаринги, змагання, відновлення. Він звик прокидатися з конкретною метою й засинати, знаючи, над чим працюватиме наступного дня. Бокс займав більшу частину його життя, і Джеймс ніколи не вважав це проблемою.Усе змінилося під час одного зі спарингів.Він досі пам’ятав той момент, коли різкий біль пройшов крізь плече.

Спочатку Джеймс вирішив, що це звичайне ушкодження, яке мине за кілька днів. Він намагався не звертати уваги на біль і навіть злився, коли лікарі забороняли йому повертатися до повноцінних тренувань.Але минали тижні, а рука так і не відновилася повністю. Навіть звичайні рухи часом спричиняли різкий біль, а думка про повернення до колишніх навантажень змушувала його нервувати.Найгіршим було не саме ушкодження. Найгірше — усвідомлення того, що він більше не контролює власне майбутнє.

Джеймс не любив говорити про це. Він узагалі став менше спілкуватися з людьми, відкладаючи повідомлення й телефонні дзвінки на потім. Йому було простіше сказати, що все нормально, ніж пояснювати, чому він більше не відчуває себе собою.

У Боулдері принаймні ніхто не вимагав від нього пояснень.

Він міг просто вийти з дому, пройтися містом і повернутися тоді, коли захоче. Міг годинами сидіти наодинці, не відповідаючи на запитання про свої плани.

Останнім часом він часто приходив до озера Ванока. Тут було небагато людей, особливо в прохолодні дні. Берег залишався майже порожнім, а неподалік росли старі дерева, під якими можна було сховатися від вітру.

Джеймс обрав місце біля одного з них, сів на суху траву й дістав блокнот.

На шиї в нього висіли навушники. З них тихо грала пісня Skillet. Він любив слухати музику під час прогулянок, особливо коли думки знову поверталися до травми.На першій сторінці блокнота вже були кілька незавершених малюнків. Раніше він малював переважно від нудьги, коли чекав на тренування або не міг заснути. Тепер це заняття допомагало йому відволіктися.Він почав із пейзажу. Провів кілька ліній, позначив обриси гір і дерева на протилежному березі. Малювання вимагало зосередженості, але не змушувало його думати про те, ким він мав би стати через рік чи два.

Іноді цього було достатньо. Він уже збирався перевернути сторінку, коли помітив дівчину на іншому березі.

***

Еллісон Рей Морроу прийшла до озера приблизно пів години тому.

Вона зняла коричневий бомбер і поклала його поруч, хоча надворі було холодно. Під курткою на ній залишилася біла футболка. Сумку з альбомом вона поставила біля ніг, а сама сіла на траву й втупилася у воду.Їй потрібно було побути наодинці.

Після сьогоднішньої сварки повертатися додому не хотілося. Еллісон знала, що рано чи пізно доведеться це зробити, але сподівалася хоча б трохи заспокоїтися перед тим, як знову переступити поріг.

Вона ненавиділа те, як усе відбувалося в їхньому домі.

Мати могла почати звичайну розмову, а за кілька хвилин перетворити її на чергову лекцію про відповідальність, гроші та майбутнє. Вона постійно повторювала, що Еллісон повинна думати практично й не витрачати час на заняття, з яких неможливо заробити на життя. Для матері графічний дизайн був не професією, а захопленням, яке донька мала перерости.

— Ти не можеш усе життя малювати картинки, — сказала вона сьогодні, коли побачила ескізи на кухонному столі. — Пора нарешті подумати про нормальну роботу.

Еллісон намагалася пояснити, що вже думає про майбутнє. Вона шукала навчальні програми, цікавилася дизайном і працювала над власними проєктами. Вона не очікувала, що мати відразу підтримає її, але хотіла бодай раз почути, що її старання мають значення.

Натомість розмова знову перетворилася на сварку. Еллісон підвищила голос. Мати звинуватила її в невдячності. Дівчина відповіла, що втомилася жити за чужими правилами й не збирається відмовлятися від власних планів тільки для того, щоб усім було зручно.

Після цього мати вдарила її по обличчю.

Усе сталося швидко. Еллісон навіть не встигла відступити. Кілька секунд вона просто дивилася на матір, не розуміючи, що сказати. Права щока горіла, а в очах з’явилися сльози, які вона намагалася стримати. Мати щось говорила, але Еллісон уже майже не слухала.

Вона взяла сумку й вийшла.

Тепер, сидячи біля озера, дівчина час від часу торкалася пальцями щоки. Вона знала, що почервоніння поступово мине, але від цього їй не ставало легше. Її засмучував не тільки сам ляпас. Вона знову відчула себе безпорадною у власному домі — місці, де мала б почуватися в безпеці.