РОЗДІЛ ТРЕТІЙ

Нічна нарада

Телефон раптово перервав його думки.

Добре знайомий номер. Він на мить завагався — але все ж таки відповів.

— Привіт.

Голос. Спокійний. М'який. Занадто спокійний для цього моменту.

— Ти дивишся на них?

— Всі дивляться.

— І що ти бачиш?

Ілай зітхнув.

— Нічого.

— Неправда.

Він зіщулив очі.

— Це поки що за відсутності даних. Але ми їх зберемо.

Голос ледь помітно зітхнув.

— Ні, Ілай.

— Це питання часу.

Він стиснув кермо.

— Ти все ще віриш у Це?

— Я не переставала.

— Навіть зараз, коли Воно з'явилося невідомо для чого?

— Особливо зараз.

Тиша.

— Це справа науки іншого порядку.

— Наука тут ні до чого.

— Це проти логіки.

— А якщо логіка — не все?

Ілай стиснув телефон.

— Ми не можемо пояснити це Богом.

— А ти можеш пояснити Це без Нього?

Пауза.

— …мабуть, ні. Принаймні зараз.

І це було правдою. У Ілая не було козирів.

— Тоді, може, проблема не в поясненні?

— А в чому?

— В слуханні.

Він ледь усміхнувся.

— Вони не говорять.

— Можливо, ти не так слухаєш.

Зв'язок обірвався.

Ілай залишився сам.

* * *

Він згадав, як вперше почув цей голос. Не через телефон — через стіл.

Міська бібліотека пережила Війну незайманою, що у ті роки здавалося справжнім дивом. Більшість людей ходили туди заради старих архівів і ностальгії за минулим.

Ілай без поспіху ходив між металевих стелажів і відчував запах минулого — звичка, яку він ніколи нікому не пояснював, навіть собі. Інформація на екрані не відчувалась фізично — і це головний її недолік. Але книга мала свою вагу і свій характер. Не можна було проскролити повз аргумент, який тобі не подобався.

Вона сиділа в дальньому кінці читального залу, за столом біля вікна, з книгою, яку він не впізнавав. Справжня книга — товста обкладинка, помітно потерта, з тих, що побували в багатьох руках до неї.

Він сів за два столи від неї. Говорити якось не збирався. Вона першою підвела погляд.

— Ви дивіться на книгу?

— Я дивлюся, що книги ще когось цікавлять…

Вона посміхнулася. Не тепло — ще без нього. Швидше, як людина, якій дали несподівану відповідь і яка не знає, що з нею робити.

— Більшість людей ставляться до них як до артефактів.

— Більшість людей має рацію.

— Тоді чому ви тут?

Він озирнувся на стелажі з книгами. Дванадцять тисяч томів, згідно з каталогом. Незамінні. Здебільшого — непрочитані.

— Я люблю інформацію, яку можна відчувати фізично.

Вона на секунду затримала погляд на Ілаю.

— Я теж.

Ось так і почалася їхня історія. Її звали Віра. Вона вивчала теологію з метою її адаптації у післявоєнних програмах реконструкції — бо вірила, що реконструкція людства має початися насамперед з душі. Вони не підходили один одному за жодним вимірним параметром. Що, як він тепер розумів, і було єдиною причиною, чому це взагалі спрацювало.

* * *

Засідання розпочалося о 02:17.

Але насправді воно розпочалося раніше — ще в коридорі, де Ілай почув, як двоє людей сваряться пошепки за зачиненими дверима. Він не розібрав слів. Тільки тон — той, яким говорять люди, що знають одне одного давно і вже давно перестали стримуватися.

Коли він увійшов — вони вже сиділи. Дванадцять. Але не так, як буває на офіційних засіданнях — рівно, з теками, з іменними табличками перед собою. Хтось стояв біля стіни зі склянкою в руці. Хтось говорив телефоном і не вимкнув його навіть коли всі зайшли. Єпископ і один із генералів сиділи поруч — і, судячи з виразу обличчя єпископа, ця близькість йому не подобалася.

Ілай сів.

Подивився на кімнату.

Ось вони — люди, які вирішуватимуть за всіх інших.

Думка прийшла без іронії. Просто — як факт.

«Голова» встав не одразу — почекав, поки телефонна розмова в кутку не закінчилася. Це зайняло ще сорок секунд. Ніхто не сказав нічого. Але всі дивилися на людину з телефоном — і вона це відчула і вимкнула.

— Дякуємо, що прибули. Ситуація відома всім. Не витрачаємо час на вступи.

— Яка ситуація? — сказав хтось із задніх рядів. Голос — молодий, трохи роздратований. Пастор з Атланти. Той, якого Ілай раніше прийняв за студента. — Мені сказали, що це консультаційна нарада. Тепер я бачу протокол голосування на екрані.

— Нарада може завершитися голосуванням.

— Це не одне й те саме.

— Сідайте, будь ласка.

— Я сиджу. Я просто запитую —

— Сідайте і слухайте.

Твердо сказав Голова. Не голосно. Але пастор замовк.

Ілай відзначив це подумки. Пан Голова не підвищив голос жодного разу — і вже двічі зупинив розмову.

* * *

Технічна частина тривала двадцять хвилин.

Ілай слухав і одночасно спостерігав за кімнатою — те роздвоєння уваги, яке в нього з'явилося ще в університеті і яке він так і не навчився вимикати.

За третім столом — двоє вчених переговорювалися пошепки. Він бачив тільки їхні профілі, але міг читати по губах досить, щоб зрозуміти: вони сперечалися про щось технічне ще до того, як почалася офіційна частина. Не про «Гармонію» або PAX — про щось своє. Стара суперечка, що знайшла новий привід.

Єпископ робив нотатки від руки. Швидко, не відриваючись від блокнота — ніби боявся, що якщо зупиниться, то скаже щось зайве.

Жінка в хіджабі не робила нічого. Просто сиділа і дивилася на того, хто говорив. По черзі — на кожного. Ілай двічі ловив її погляд і двічі відводив. Не від незручності. Від відчуття, що вона бачить більше, ніж він хотів би показувати.

* * *

Офіційна позиція прозвучала чисто:

Об'єкти випромінюють невідомі хвилі широкого спектра. Характер впливу на психофізичний стан людини — встановлений. Загроза національній безпеці — підтверджена.