ЧАСТИНА III. ЧОРНА ПЕЧАТКА. РОЗДІЛ 15

Марк сказав йому про це між іншим — так він завжди говорив про найважливіше, між іншим, наче перевіряв чи людина готова почути.

— Є жінка, — сказав він, не дивлячись на Ілая, складаючи карту. — Вона прийшла до нас три тижні тому. З Льєжа. Каже що бачила когось із тих хто зник у ведінні на кілька хвилин. Я слухав її кілька разів. Вона виглядає дуже переконливо.
Ілай не відповів одразу.

— Ти читав повідомлення яке я надсилав місяць тому, — сказав Марк. — Про те що Віра повернулась. На дванадцять хвилин.

— Читав.

— Ця жінка описує те саме. Не знаючи про моє повідомлення.

Ліа підняла очі від ноутбука. Подивилась на Ілая. Він не подивився у відповідь.

— Що ти пропонуєш? — спитав він.

— Зустріч, — сказав Марк. — Сьогодні ввечері. Гадаю, це важливо.

Жінку звали Ганна. Їй було років шістдесят, вона мала вигляд людини яка звикла більше мовчати ніж говорити і якій від цього не ставало легше. Вона сиділа в кутку підземелля де Марк відгородив невеликий простір — простирадло на мотузці, лед світильник, стілець.

Ілай сів навпроти.

— Я не знаю як це відбувається, — сказала вона відразу, без вступу. — Я не шукала цього. Воно просто приходить. Я закриваю очі і там хтось є. Іноді я бачу їх. Іноді лише чую.

— Ви бачили жінку, — сказав Ілай. — Марк так казав.

— Так. Доволі молода, темне волосся. Вона назвала ім'я.

Він чекав.

— Вона назвала ваше.

Ганна замовкла. Дивилась на нього з тим виразом людини яка розуміє що тримає в руках щось важке і не знає чи людина навпроти готова це взяти.

— Вона просила передати, — сказала Ганна. — Що вона не сама. Що з нею є хтось іще. Хлопчик,маленький.

Ілай не рухався.

— Вона сказала ім'я? — спитав він. Голос вийшов несподіванно рівним.

— Адам, — сказала Ганна тихо. — Вона сказала Адам.

Він не пам'ятав як вийшов від Ганни. Повернувся до свого кута підземелля — ноутбук вже не світився, Ліа давно пішла, Марк дрімав у кріслі біля карти. Ілай сів за стіл і дивився на темний екран.

Адам.

Вони не говорили про нього публічно — ніколи, ні з ким. Це було між ними двома і більше ні з ким. Дитина яку вони втратили на п'ятому місяці, ще до того як усе почало розпадатись. Він прожив у них двадцять тижнів і вісімнадцять годин і не встиг дихнути самостійно ані разу.

Вони дали йому ім'я. Більше нічого не встигли.

Ілай сидів і думав про те що Система максимально потужна. Але вона обмежена його пам'яттю. Що це ім'я є в його пам'яті — глибоко, в місці яке він не відкривав роками. Але воно є. І якщо Ганна справді контактувала з чимось — або якщо Система знайшла це ім'я і використала його як код доступу — він не зможе розрізнити підробку від оригиналу.

Він не може бути певен.

І саме ця невизначеність — ось воно — почало робити свою чорну роботу повільно і методично, як повільно й методично робить свою роботу вірус.

Він дивився на екран. Рядки коду. // ДЗЕРКАЛО // для тих двох на малюнку // і для тих двох у Секторі 9.

Курсор мигав.

Він не помітив як заснув.

Портленд. Тераса. Дощ.

Він знав це місце так само добре як власне ім'я — кут де вони любили сидіти з кавою, металеві поручні ще холодні після зими, вид на вулицю де по суботах ставав маленький ринок. Все було точним: запах мокрого бетону і кавового пару, звук дощу по металевому дашку — нерівний, живий, саме такий як він запам'ятав.

Він не знав що спить.

Вона стояла біля поручнів і дивилась на вулицю — той самий нахил голови, те саме пальто яке він купив їй на день народження за рік до всього. Вона обернулась коли почула його кроки і посміхнулась — тією самою посмішкою яку він бачив один раз на цій самій терасі коли вона сказала «так» і впізнала щось чого довго чекала.

— Ти прийшов, — сказала вона.

— Я часто буваю тут, — сказав він. І це було правдою — в якомусь сенсі завжди було правдою.

Вона підійшла і взяла його руку. Тепло було точним — відчуття її долоні, те як вона тримала його пальці, злегка нерівно, більше тиску з боку великого пальця. Він пам'ятав це. Він не знав що пам'ятав — але тіло знало.

— Ілай, — сказала вона. — Я хочу щоб ти побачив.

Вона кивнула убік — і він побачив хлопчика. Років чотирьох може п'яти, у синій куртці, він стояв біля поручнів і дивився вниз на вулицю з тим серйозним виразом яким діти дивляться на речі що здаються їм важливими.

Щось у грудях Ілая розірвалось і склеїлось одночасно.

— Він виріс там, — сказала Віра тихо. — Він чекав тебе. Ми обоє чекали.

Хлопчик обернувся і подивився на нього — і в його очах не було страху чи чужості, лише впізнавання, просте і повне, як впізнають людину яку знали завжди.

— Тато, — сказав він. Просто так. Як констатація факту.

Ілай не міг говорити.

Він стояв і дозволяв цьому бути — не аналізував, не відштовхував, просто дозволяв. Частина нього — та частина яка не спала роками і яку він навчився не слухати — говорила що це може бути справжнім. Що якщо Марк знайшов когось хто дійсно контактував — то чому ні. Чому не може бути саме так.

— Там добре, — сказала Віра. — Ти не уявляєш наскільки. Тут немає того болю якого ти боїшся. Тут є лише те що справжнє.

— Розкажи мені, — сказав він тихо. Не тому що вірив повністю. Тому що хотів знати більше — про те що вона каже, про те як каже, про те що вона знає і чого не знає. — Розкажи що там.

І вона розповідала. Образи яких він не міг перевірити але які звучали так як звучить правда — не деталями, а відчуттям, тим особливим тоном якого не можна підробити якщо не знаєш людину зсередини. Вона знала як він смієється. Вона знала що він ніколи не міг читати лежачи — завжди сидячи, завжди з кавою праворуч. Вона знала назву ресторану де вони були в останній раз разом — маленьке місце в Нижньому Іст-Сайді, назва якого він сам ледве пам'ятав.

Це все було в його пам'яті. Десь глибоко.