ЧАСТИНА III. ЧОРНА ПЕЧАТКА. РОЗДІЛ 11

Перший день без Кірбі Ілай не помітив.

Не тому що не думав — просто не мав причини думати. Кірбі не з'являвся щодня, не звітував і не зобов'язаний був пояснювати свій розклад нікому, крім Кола. Відсутність директора внутрішньої безпеки протягом одного дня — це не аномалія. Це звичайний день.

Другий день Ілай помітив через Ліа.

Вона написала о дев'ятій ранку — не на другий телефон, на службовий, одне коротке речення, яке технічно могло означати що завгодно:

«Чи є у вас оновлення по технічній специфікації модуля В?»

Модуля В не існувало. Це був умовний сигнал, який вони ніколи офіційно не домовлялись використовувати — він просто виник сам, як виникають речі між людьми, що думають схожим чином. Вона питала не про модуль.

Він відповів так само — службовим каналом, технічно бездоганно:

«Оновлення затримується. Очікую підтвердження від суміжного відділу.»

Суміжний відділ не існував теж.

Він відклав телефон і подивився на екран терміналу. // ДЗЕРКАЛО // для тих двох на малюнку. Курсор мигав. Він не вводив нічого вже двадцять хвилин.

Де був Кірбі.

Він думав про те, що чув від Марка — не про Шкатулку як факт, а про чутки, що ходили на рівні, де вони обидва працювали. Не документи, не офіційні повідомлення. Просто те, як люди замовкали, коли хтось зникав у «відрядження» без попередження. Що казали пошепки — що є кімната, що там реєструють не слова, а щось глибше, що система бачить тебе наскрізь, що не можна підготуватись, бо вона читає саму підготовку.

Сканер душі — так це називали ті, хто хотів звучати містично. Детектор істини — ті, хто хотів звучати технічно. Ніхто не знав точно. Система не заперечувала і не підтверджувала. Просто дозволяла чуткам існувати — і це було ефективніше за будь-яке пояснення.

Він думав про те, що Кірбі одного разу зупинився в мертвій зоні камери і сказав «поки що» — не як погрозу, а як питання, яке лишив відкритим. Людина, що грає в довгу гру. Людина, що рахує ходи наперед.

Якщо Кірбі зараз у тій кімнаті — і якщо чутки навіть наполовину правдиві — то там реєструється все, що він думає і про що боїться. І Ілай не знав, чи є серед цього щось, що веде назад до нього.

Ілай почав вводити код. Не тому що міг зосередитись. Тому що зупинитись було гірше.

*

Ліа дізналась про чутки щодо Шкатулки ще два роки тому — від колеги, який прийшов на роботу після тижневого «відрядження» і нічого не розповідав, але змінився в якийсь спосіб, який важко було назвати точно. Став тихішим. Обережнішим у словах. Іноді зупинявся посеред речення — не тому що забував, а ніби перевіряв, чи те, що хоче сказати, є тим, що варто казати.

Вона тоді не питала. Він не пропонував пояснень.

Тепер вона сиділа за своїм столом і тримала в руках маленький збірничок — потертий, м'яка обкладинка, кути загнуті від того, що книжку носили в кишені роками. Батько дав їй його того ранку, коли вона їхала на конференцію в Лондон — поклав у валізу без слів, вона знайшла вже в готелі. Він любив робити так — класти речі без пояснень і чекати, поки людина сама зрозуміє навіщо.

Вона не встигла запитати навіщо.

Того самого дня, поки вона сиділа на панельній дискусії про нейронні інтерфейси, її батько зник — разом із мільйонами інших, разом із тими, кого вибрали за якимось критерієм, якого вона досі не могла прийняти раціонально і якого не могла відкинути емоційно.

Вона відкрила збірничок навмання. Прочитала рядок. Закрила.

Не запам'ятала який. Не намагалась запам'ятати. Просто відчула вагу паперу в руках і те, що ця вага не змінилась за рік — книжка важила стільки само, скільки важила тоді, і це було єдиною константою, якій вона зараз довіряла.

Йенс був на місці. Третій день поспіль він приходив раніше за неї. Вона бачила його кожного ранку — кава, планшет, погляд у екран. Ніколи не в її бік довше, ніж звичайно.

Вона поклала збірничок у кишеню халата — там він і лежав увесь день, і вона торкалась його кілька разів, просто перевіряла що на місці, і це було достатньо.

О третій дня вона написала Ілаю:

«Де він. Вже два дні.»

«Не знаю. Марк теж не знає.»

Вона поклала телефон і відкрила файл з даними PRIME II. Дев'ять кривих. Дев'ять носіїв. Мінус тридцять сім відсотків відповідності власним цінностям за шість місяців.

Якщо Кірбі зараз у тій кімнаті — і якщо чутки навіть наполовину правдиві — то там реєструється все. І те, що він думає про дочку. І те, що він зробив. І те, чого боїться.

Вона думала про те, чи боїться він і про неї теж. Ця думка була гіршою за всі інші.

*

Наступного ранку до корпусу увійшли двоє.

Ілай побачив їх у скляних дверях вестибюлю — виходив із кавомата, вони входили з вулиці. Зупинився мимоволі.

Сірі робочі комбінезони без знаків приналежності. Зріст однаковий — не природньо однаковий, а саме так, як буває, коли щось виробляють за специфікацією. Рухи плавні, без зайвих мікрорухів, якими живе людське тіло — без переносу ваги, без кліпання в неочікуваний момент, без того непомітного коливання, яке є в кожній людині що стоїть нерухомо. На лівому передпліччі кожного — вузька мітка, золотавий прямокутник, такий самий нейтральний і беззмістовний для стороннього, як технічний штрихкод.

Ілай знав, що це означає. Усі знали — не з офіційних джерел, а з того ж рівня чуток, що і про Шкатулку. Система не довіряла людям у ролі власних виконавців там, де можна було обійтись без людського фактору. Не скрізь — лише там, де потрібна була абсолютна нейтральність. Де не мало бути ні страху, ні співчуття, ні власного судження.

Вони пройшли через вестибюль, не дивлячись ні на кого. Зайшли у ліфт. Двері зачинились.

Ілай стояв із кавою в руці і думав про те, за ким вони прийшли цього разу. Потім пішов до терміналу. Бо це було єдине, що він міг зробити.

*

Ілай прийшов до Теодора на третій день — не за викликом, просто прийшов, бо більше нікуди було іти з тим, що накопичилось.