Розділ 48. Переслідування тіні

Ноа

Сільвервейл завмер у мертвій тиші, його ліхтарі тьмяно блимали, наче зірки, що згасають під вагою неба, відбиваючись у темному морі, яке гуділо низьким, зловісним звуком, ніби голос потвори, що пробуджується з глибин. Я стояв на порозі своєї майстерні, оточений хаосом фарб, пензлів і старих ескізів, що валялися на підлозі, ніби уламки мого розбитого серця — деякі з них були порваними, інші зім’ятими, як мої спогади про Тома, Клару та всіх, кого тінь переслідувала й забрала. Світло єдиної свічки на столі тремтіло, кидаючи довгі тіні на стіни, де висіли наші картини — її зірки, мої хвилі, наші силуети, вплетені в кожен мазок, але тепер вони здавалися примарами, що нагадують про втрачене. У руках я тримав її зелений шарф, ще вологий від дощу, просочений її ароматом лаванди, що змішувався з солоною гіркотою моря, і відчував, як її відсутність рве моє серце, наче щупальця тієї тіні, що переслідує мене з кожним кроком. Її голос, її «так», її поцілунок на березі — усе це палахкотіло в моїй пам’яті, але тепер тонуло в реві шторму, у криках, що стихали в морі, у шепоті тіні, що наближається з кожною хвилею. Мій біль був як океан, що затоплює мене, не даючи вийти на поверхню, і я відчував, як він стає все інтенсивнішим, розриваючи мою душу на шматки, але в цій темряві жевріла надія — її любов, її зірки, що не гаснуть.
Я занурився в роздуми, відчуваючи, як кожен ескіз на столі — море, де ми обмінялися обіцянками під зоряним небом, зірки, що сяяли над нами, і весільна арка з гортензіями — повертає мене до її слів про батька, Едварда. Вона розповідала про нього, коли ми сиділи на березі, її голос був тихим, але сповненим туги, її очі дивилися на хвилі, відбиваючи в них свій біль.
— Він був моряком, — казала вона, її пальці малювали невидимі зірки на піску. — Високий, із темним волоссям, що майоріло на вітрі, із сильними руками, які малювали зорі на воді. Мама вірила, що шторм забрав його, але я відчуваю, що він став частиною моря, частиною міфу.
Її сльози блищали, коли вона згадувала, як ходила берегом, шукаючи його сліди, знаходячи лише уламки й холод. Ці спогади рвали її душу, і тепер, коли вона пішла, я відчував, що її втрата — це відлуння його зникнення, ніби море зв’язало їх у своїй темряві, залишивши мене з порожнечею, що не має дна. Я згадав Тома, мого брата, чиї сміх і пензель колись наповнювали мої дні світлом. Ми пливли разом на його маленькому човні, малюючи хвилі, коли раптовий шторм ударив, його вітер виламував щогли, а хвилі били, як молоти. Я бачив, як його човен розбився об скелі, як тінь зі щупальцями виринула з води, її очі палахкотіли холодним вогнем, її рух був повільним, але невідворотним, коли вона тягнула його вниз. Його крик обірвався в тиші, і я впав на коліна, відчуваючи, як провина гризе мене, як щупальця, що не відпускають.
Я взяв пензель, намагаючись відігнати цей біль, і почав малювати — її силует у білій сукні, її руде волосся, що спадає хвилями, і тінь за нею, величезну, зі щупальцями, що тягнуться з води. Я додав її батька, Едварда, його постать розпливчасту, але сильну, з пензлем у руці, що малює зорі на хвилях, його темне волосся майорить на вітрі, а очі дивляться на зорі, що зникають. Потім я намалював Тома, його сміх відлунював у моїй пам’яті, його пензель танцює над водою, але тінь обплітає його, її щупальця тягнуть його в безодню. Я додав Клару, її руки простягнуті до мене, її очі благають, коли вона падає в обійми тіні, і я малював годинами, додаючи деталі — луска на її тілі, що блищала, як мокрий метал, краплі води на її щупальцях, її очі, що пильнують мене крізь полотно, її рух, повільний, але смертельний. Мої руки тремтіли, сльози текли на полотно, змішуючись із фарбою, і я чув, як море гуділо за вікном, його звук був схожий на шепіт, що кликав мене в свої глибини. Я згадав морські міфи, які чув від старих рибалок у Сільвервейлі — про тінь, потвору з глибин, що живиться душами тих, хто знає її таємницю, її очі палають у темряві, її щупальця тягнуть у безодню, і вона повертається, коли море гнівається.
Вони розповідали про кораблі, що зникають, про крики, що стихають, про зорі, які гаснуть, коли вона наближається, і я відчув, як ці легенди оживають у моїх спогадах, змішуючись із криком Тома, із зітханням Клари, із мовчанням Едварда.
Я взяв її альбом, де вона зберігала спогади, і знайшов її малюнок — її батько на човні, зорі над ним, а тінь зі щупальцями тягне його вниз. Її почерк тремтів, коли вона написала: «Тато, ти в морі, але я відчуваю тебе в зірках.» Поруч лежав її лист до мене, з пелюсткою гортензії, що зів’яла, але зберігала слабкий аромат: «Ноа, моя зірко, якщо тінь забере мене, знай, що мої зірки сяятимуть для тебе завжди. Я люблю тебе.» Ці слова розірвали моє серце, і я впав на коліна, ридаючи, відчуваючи, як її втрата змішується з втратою Тома, з втратою її батька, із усіма душами, що море забрало. Я згадав той день, коли Тома забрали, — його сміх, його пензель, що танцював над водою, і раптовий шторм, що розбив його човен. Я бачив тінь — її очі, що пильнували мене, її щупальця, що обвили його тіло, і крик, який обірвався в тиші. Я не врятував його, як не врятував Клару, коли вона впала в обійми тіні, коли її руки простягнулися до мене, а я був безсилий. Ця провина жила в мені, наче рана, що не гоїться, і я відчув, як мій біль вибухає, розриваючи мене на шматки.
Я взяв перо й написав:
Кларо, моя зірко, ти пішла, але твої зірки живуть у мені. Я бачу твого батька в морі, Тома у хвилях, і я боюся, що тінь забере й мене. Я люблю тебе вічно, навіть якщо море розірве мою душу на частини.
Я прикріпив пелюстку гортензії, її аромат був слабким, як моя надія, і поклав лист біля її альбому, відчуваючи, як серце калатає від болю й відчаю. Я пішов до берега, де хвилі били з новою, шаленою силою, їхня піна здіймалася, наче дихання потвори, а на піску лежали уламки — шматок щогли з написом «Едвард», її окуляри, що з’їхали на бік, і сітка, порвана на шматки, її краї обірвані, ніби тінь розірвала її кігтями чи зубами. Я впав на коліна, ридаючи, і згадав її слова про морські міфи — про тінь, що карає тих, хто малює її таємниці.
— Вона живе в глибинах, — казала вона, її голос тремтів, — і повертається за тими, хто знає. Мій тато знав, і вона забрала його.
Я відчув її присутність — її очі пильнували мене з води, її щупальця рухалися під поверхнею, і раптом вона виринула, її тіло масивне, лускате, її очі палахкотіли, її щупальця тягнулися до мене, обвиваючи мої ноги, тягнучи мене у воду. Я закричав, відчуваючи, як її холод пронизує мене, як мій біль стає безмежним, як тінь поглинає мене, її очі блищать у темряві, обіцяючи вічну муку. Але в останній мить я згадав її голос:
— Ноа, тримайся!
— і почав боротися, її щупальця відпускали, її очі тьмяніли, і я вирвався на берег, ридаючи, відчуваючи, як мій біль стає частиною моря.
Я повернувся до майстерні, узяв пензель і почав малювати знову — її батька, Едварда, на човні, його пензель малює зорі, але тінь тягне його вниз, його очі повні страху; Тома, його сміх обривається, коли щупальця обплітають його; Клару, її руки простягнуті до мене, її очі благають, коли вона падає в обійми тіні. Я додав себе — мою постать, що бореться з її щупальцями, мої очі повні сліз, і малював годинами, доки мої руки не заніміли, а сльози не залили підлогу. Я згадав морські міфи, які чув від старих рибалок у Сільвервейлі — про тінь, потвору з глибин, що живиться душами тих, хто знає її таємницю, її очі палають у темряві, її щупальця тягнуть у безодню, і вона повертається, коли море гнівається. Вони розповідали про кораблі, що зникають, про крики, що стихають, про зорі, які гаснуть, коли вона наближається, і я відчув, як ці легенди оживають у моїх спогадах, змішуючись із криком Тома, із зітханням Клари, із мовчанням Едварда.
Я взяв її альбом, де вона зберігала спогади, і знайшов її малюнок — її батько на човні, зорі над ним, а тінь зі щупальцями тягне його вниз. Її почерк тремтів, коли вона написала: «Тато, ти в морі, але я відчуваю тебе в зірках.» Поруч лежав її лист до мене, з пелюсткою гортензії, що зів’яла, але зберігала слабкий аромат: «Ноа, моя зірко, якщо тінь забере мене, знай, що мої зірки сяятимуть для тебе завжди. Я люблю тебе.» Ці слова розірвали моє серце, і я впав на коліна, ридаючи, відчуваючи, як її втрата змішується з втратою Тома, з втратою її батька, із усіма душами, що море забрало. Я згадав той день, коли Тома забрали, — його сміх, його пензель, що танцював над водою, і раптовий шторм, що розбив його човен. Я бачив тінь — її очі, що пильнували мене, її щупальця, що обвили його тіло, і крик, який обірвався в тиші. Я не врятував його, як не врятував Клару, коли вона впала в обійми тіні, коли її руки простягнулися до мене, а я був безсилий. Ця провина жила в мені, наче рана, що не гоїться, і я відчув, як мій біль вибухає, розриваючи мене на шматки.
Я взяв перо й написав:
Кларо, моя зірко, ти пішла, але твої зірки живуть у мені. Я бачу твого батька в морі, Тома у хвилях, і я боюся, що тінь забере й мене. Я люблю тебе вічно, навіть якщо море розірве мою душу на частини.
Я прикріпив пелюстку гортензії, її аромат був слабким, як моя надія, і поклав лист біля її альбому, відчуваючи, як серце калатає від болю й відчаю. Я пішов до берега, де хвилі били з новою, шаленою силою, їхня піна здіймалася, наче дихання потвори, а на піску лежали уламки — шматок щогли з написом «Едвард», її окуляри, що з’їхали на бік, і сітка, порвана на шматки, її краї обірвані, ніби тінь розірвала її кігтями чи зубами. Я впав на коліна, ридаючи, і згадав її слова про морські міфи — про тінь, що карає тих, хто малює її таємниці.
— Вона живе в глибинах, — казала вона, її голос тремтів, — і повертається за тими, хто знає. Мій тато знав, і вона забрала його.
Я відчув її присутність — її очі пильнували мене з води, її щупальця рухалися під поверхнею, і раптом вона виринула, її тіло масивне, лускате, її очі палахкотіли, її щупальця тягнулися до мене, обвиваючи мої ноги, тягнучи мене у воду. Я закричав, відчуваючи, як її холод пронизує мене, як мій біль стає безмежним, як тінь поглинає мене, її очі блищать у темряві, обіцяючи вічну муку.
Але в останній мить я згадав її голос:
— Ноа, тримайся!
— і почав боротися, її щупальця відпускали, її очі тьмяніли, і я вирвався на берег, ридаючи, відчуваючи, як мій біль стає частиною моря. Я повернувся до майстерні, узяв пензель і почав малювати знову — її батька, Едварда, на човні, його пензель малює зорі, але тінь тягне його вниз, його очі повні страху; Тома, його сміх обривається, коли щупальця обплітають його; Клару, її руки простягнуті до мене, її очі благають, коли вона падає в обійми тіні. Я додав себе — мою постать, що бореться з її щупальцями, мої очі повні сліз, і малював годинами, доки мої руки не заніміли, а сльози не залили підлогу. Я згадав морські міфи, які чув від старих рибалок у Сільвервейлі — про тінь, потвору з глибин, що живиться душами тих, хто знає її таємницю, її очі палають у темряві, її щупальця тягнуть у безодню, і вона повертається, коли море гнівається. Вони розповідали про кораблі, що зникають, про крики, що стихають, про зорі, які гаснуть, коли вона наближається, і я відчув, як ці легенди оживають у моїх спогадах, змішуючись із криком Тома, із зітханням Клари, із мовчанням Едварда.
Я взяв її альбом, де вона зберігала спогади, і знайшов її малюнок — її батько на човні, зорі над ним, а тінь зі щупальцями тягне його вниз. Її почерк тремтів, коли вона написала: «Тато, ти в морі, але я відчуваю тебе в зірках.» Поруч лежав її лист до мене, з пелюсткою гортензії, що зів’яла, але зберігала слабкий аромат: «Ноа, моя зірко, якщо тінь забере мене, знай, що мої зірки сяятимуть для тебе завжди. Я люблю тебе.» Ці слова розірвали моє серце, і я впав на коліна, ридаючи, відчуваючи, як її втрата змішується з втратою Тома, з втратою її батька, із усіма душами, що море забрало. Я згадав той день, коли Тома забрали, — його сміх, його пензель, що танцював над водою, і раптовий шторм, що розбив його човен. Я бачив тінь — її очі, що пильнували мене, її щупальця, що обвили його тіло, і крик, який обірвався в тиші. Я не врятував його, як не врятував Клару, коли вона впала в обійми тіні, коли її руки простягнулися до мене, а я був безсилий. Ця провина жила в мені, наче рана, що не гоїться, і я відчув, як мій біль вибухає, розриваючи мене на шматки.
Я взяв перо й написав:
Кларо, моя зірко, ти пішла, але твої зірки живуть у мені. Я бачу твого батька в морі, Тома у хвилях, і я боюся, що тінь забере й мене. Я люблю тебе вічно, навіть якщо море розірве мою душу на частини.
Я прикріпив пелюстку гортензії, її аромат був слабким, як моя надія, і поклав лист біля її альбому, відчуваючи, як серце калатає від болю й відчаю. Я пішов до берега, де хвилі били з новою, шаленою силою, їхня піна здіймалася, наче дихання потвори, а на піску лежали уламки — шматок щогли з написом «Едвард», її окуляри, що з’їхали на бік, і сітка, порвана на шматки, її краї обірвані, ніби тінь розірвала її кігтями чи зубами. Я впав на коліна, ридаючи, і згадав її слова про морські міфи — про тінь, що карає тих, хто малює її таємниці.
— Вона живе в глибинах, — казала вона, її голос тремтів, — і повертається за тими, хто знає. Мій тато знав, і вона забрала його.
Я відчув її присутність — її очі пильнували мене з води, її щупальця рухалися під поверхнею, і раптом вона виринула, її тіло масивне, лускате, її очі палахкотіли, її щупальця тягнулися до мене, обвиваючи мої ноги, тягнучи мене у воду. Я закричав, відчуваючи, як її холод пронизує мене, як мій біль стає безмежним, як тінь поглинає мене, її очі блищать у темряві, обіцяючи вічну муку.
Але в останній мить я згадав її голос:
— Ноа, тримайся!
— і почав боротися, її щупальця відпускали, її очі тьмяніли, і я вирвався на берег, ридаючи, відчуваючи, як мій біль стає частиною моря.