Розділ 47. Спогади з тіні

Клара

Сільвервейл застиг у гнітючій тиші, його ліхтарі тьмяно блимали, наче зірки, що втратили свій блиск, відбиваючись у темному морі, яке гуділо, наче оплакувало втрачену душу. Я стояла у своїй маленькій кімнаті, оточена хаосом тканин, альбомів, розкиданих олівців і ескізів, що лежали на столі, підлозі, на підвіконні, де гортензії у вазі зів’яли, їхні пелюстки опадали, як сльози, що я не могла стримати. У руках я тримала білу сукню, обрану для весілля, але тепер її тканина здавалася холодною, наче шматок льоду з морської безодні, а зелений шарф, який Ноа так любив, лежав у кутку, просочений запахом дощу й болю. Мій перстень — срібний обідок із каменем, що сяяв, як зірка, — відблискував при тьмяному світлі свічки, але його блиск здавався примарним, ніби віддзеркалюючи мій розбитий стан. Його слова «Будь моєю дружиною» досі звучали в моїй душі, ніжні й сповнені надії, але тепер вони тонули в реві шторму, у криках, що стихали в морі, у тіні, що пильнує нас із глибин. Моя радість, колись така жива, розтанула в болі, і я відчувала, як тіні минулого накривають мене, наче хвиля, що тягне на дно, не даючи дихати.
Я сіла на підлогу, обіймаючи коліна, і відкрила стару дерев’яну скриньку, де зберігала не лише наші листи, а й спогади, які я ховала від світу. Мої пальці торкнулися першого листа від Ноа:
Кларо, моя зірко, твої очі — мій вечірній вогонь. Я боюся темряви, але з тобою я живу. Будь зі мною завжди.
Пелюстка гортензії всередині була злегка пожовклою, але її аромат усе ще зберігав тепло того дня, коли ми вперше поцілувалися під ліхтарем, коли його руки тримали мене, ніби я — єдине, що тримає його на поверхні. Потім я знайшла свій лист:
Ноа, моє море, твої хвилі несуть мене. Мої зірки тремтять, але твоя любов — мій притулок.
Ці слова повернули мене до мого дитинства, до маленького будинку біля моря, де я росла з матір’ю. Її руки, покриті зморшками, вчили мене малювати зірки на старих аркушах, її голос співав про хвилі, про любов, що живе в них, а її очі сяяли, коли вона розповідала про батька, якого я ніколи не знала. Він пішов у море, коли я була ще немовлям, його човен зник у штормі, і мати казала, що зірки — це його посмішка, що дивиться на нас. Але той спокій розбився, коли вона захворіла. Її кашель лунав ночами, як крик, що не замовкав, її руки слабшали, і одного дня вона просто не прокинулася. Я пам’ятаю, як сиділа біля її ліжка, тримаючи її холодну руку, її шкіра була білою, як папір, а подих зник, залишивши лише тишу, що досі лунає в моїх вухах. Я плакала, доки сльози не висохли, а зорі за вікном здавалися глузливими, їхнє світло різало мої очі. Я кинула малювання, сховавши мрії в коробку під ліжком, боячись, що вони розіб’ються, як її життя, і стала Клер — дизайнеркою в «Срібному пікселі», де мої руки малювали чужі історії, а душа мовчала, замурована в горі.
Я перегорнула сторінки альбому, де зберігала ескізи, і знайшла малюнок, зроблений того дня, коли вона пішла, — моя мати в білій сукні, з гортензіями в руках, її посмішка була м’якою, але в очах ховалася туга, ніби вона знала, що її час минає. Її обличчя було блідим, її губи тремтіли, коли вона шепотіла: «Кларо, ти моя зірка, не втрачай її.» Я не зрозуміла тоді, але тепер ці слова рвали моє серце, бо я втратила її, втратила себе. Я згадала, як після її смерті залишилася сама, як ходила берегом, шукаючи її сліди, але знаходила лише уламки й холод. Тоді я зустріла Ноа — його очі, глибокі, як океан, його руки, що тримали пензель із такою ніжністю, — і він повернув мені Клару Вест, ту дівчину, яка мріяла про зірки й море. Але тепер, після катастроф, після тіні, що пильнує нас, я відчувала, як втрата матері повертається, наче рана, що знову кровоточить, змішуючись із новими ранами — страхом за Ноа, болем від його провини.
Я взяла пензель, відчуваючи його вагу, і почала малювати — зірки, що тьмяніли над бурхливим морем, їхнє світло розмивалося хвилями, а гортензії на березі зів’яли, їхні пелюстки розкидані вітром, як мої спогади.
Я додала силуети — мою матір на смертному ложі, її руки простягнуті до зірок, її очі закриті, а потім себе, маленьку, з олівцем у руках, що тремтів від сліз. Потім я намалювала Ноа, його темне волосся скуйовджене вітром, його очі повні болю, і тінь за ним — величезну, зі щупальцями, що тяглися до нього. Кожний мазок був болем, кожна лінія — сльозою, і я плакала, доки фарба не змішалася з водою на моїх щоках, доки мої сльози не стали частиною картини. Я згадала вчорашню катастрофу — крики з човна, його розколини, тінь із палаючими очима, — і відчула, як серце розривається. Ноа кинувся у воду, його руки тремтіли, коли він тягнув мотузку, але тінь забрала ще одне життя, і я бачила, як його очі потемніли від провини, його тіло здригалося від ридань.
Двері відчинилися, і він увійшов, його обличчя було блідим, очі — червоними від сліз, які він ховав, але я бачила їх у тремтінні його рук.
— Кларо, — прошепотів він, його голос ледь долинав крізь мою власну біль.
Я кинулася до нього, обіймаючи його, відчуваючи, як його тіло здригається від ридань, його руки вп’ялися в мою спину, ніби боячись відпустити.
— Я не можу більше, — сказав він, його слова були важкими, як каміння, що тягне на дно. — Том, тепер ці люди… Я бачу її очі всюди, і я боюся за тебе.
Я притиснула його до себе, мої сльози текли на його плече, змішуючись із його горем.
— Ти не винен, — сказала я, але мій голос був ледь чутний, бо я знала, як болісно нести провину, знала це з того дня, коли не змогла врятувати матір.
— Розкажи мені про свою маму, — сказав він тихо, його пальці гладили моє волосся, намагаючись заспокоїти мій біль.
Я зітхнула, відчуваючи, як серце стискається, і почала — про свою матір, про її малювання зірок, про її спів про море, про її смерть, коли я тримала її холодну руку, її шкіра була білою, як папір, а подих зник, залишивши лише тишу, що досі лунає в моїх вухах.
— Вона пішла, і я залишилася порожньою, — сказала я, мій голос зірвався, і сльози потекли рікою, наче дощ, що не припиняється. — Я кинула малювання, бо її зірки згасли, і я боялася, що мої теж згаснуть.
Він обійняв мене міцніше, його сльози впали на моє волосся.
— Я розумію, — сказав він, його слова були більше стогоном, ніж шепотом. — Коли Тома забрали, я відчував те саме — порожнечу, де був сміх. Але ти наповнила мене знову, Клара.
Ми плакали разом, наші сльози змішувалися, як море й зірки, і я відчула, як наші болі зливаються в один океан, глибокий і розриваючий.
Ми сіли на підлогу, оточені ескізами, і я взяла його руку, цілуючи кожен палець, відчуваючи солоність його шкіри, змішану з моїми сльозами.
— Як ти уявляєш наш день? — спитала я, мій голос був тихим, але сповненим надії.
— Берег моря, — відповів він, його руки обійняли мене міцніше. — Зірки над нами, гортензії навколо, і ми — два серця, що пливуть крізь біль, тримаючись одне за одного.
Я всміхнулася крізь сльози.
— А якщо тіні повернуться? — спитала я.
— Тоді ми намалюємо їх геть, — відповів він, і ми поцілувалися, наші губи злилися в солоному смаку горя, але з ніжністю, що тримала нас разом.
Ми поцілувалися довго, його руки гладили мою спину, мої пальці заплуталися в його волоссі, і цей момент був як маяк у темряві, що дає надію.
Ми взяли олівці й почали малювати — мою матір на смертному ложі, її руки простягнуті до зірок, Тома, що тоне в хвилях, і нас, що тримаємося за руки, борючись із тінню. Кожний мазок був болем, кожна лінія — сльозою, і ми плакали, тримаючись одне за одного.
— Я люблю тебе, — прошепотів він, його губи торкнулися моїх, і ми поцілувалися знову, глибоко й ніжно, з поетичною пристрастю, що здавалася останньою надією.
Але тінь не відпускала, і я відчула, як біль стає нестерпним, наче рана, що розривається знов.
Наступного дня ми пішли до берега, де люди зупинилися, збираючи уламки, і знайшли ще один щоденник: «Вона — не міф. Вона живе в глибинах, слідкує за тими, хто знає її таємницю. Вона повертається за ними.» Ми завмерли, відчуваючи, як холод пробігає по спинах.
— Як ти уявляєш наш день тепер? — спитала я, її голос був ніжним, але зламаним.
— Берег моря, — відповів він, обіймаючи її.
— Зірки над нами, гортензії навколо, і ми — два серця, що пливуть крізь темряву.
Ми поцілувалися, його губи були теплими, але море гуділо, і я знав, що тінь чекає.