Розділ 44. Тіні минулого в морських глибинах

Ноа

Сільвервейл потонув у гнітючій тиші, його ліхтарі тьмяно мерехтіли, наче зірки, що доживають свої останні хвилини, відбиваючись у темному, неспокійному морі, яке гуділо низьким, зловісним звуком, ніби приховувало в своїх глибинах таємниці, смерть і безкінечний жаль. Я стояв у своїй майстерні, оточений хаосом фарб, пензлів і старих ескізів, що валялися на підлозі, ніби уламки мого розбитого життя, — порвані, зім’яті, як мої спогади про Тома, Клару та її батька, Едварда, чиї зорі давно згасли в морській безодні. Світло єдиної свічки на дерев’яному столі тремтіло, кидаючи довгі, нерівні тіні на стіни, де висіли наші картини — її зірки, мої хвилі, наші силуети, вплетені в кожен мазок, але тепер вони здавалися примарами, що нагадують про втрачене, про любов, яку шторм викрав із моїх рук. У руках я тримав її зелений шарф, ще вологий від дощу, просочений її ароматом лаванди, що змішувався з солоною гіркотою моря, і відчував, як її відсутність рве моє серце, наче щупальця тієї тіні, що забрала її. Її голос, її «так», її поцілунок на березі — усе це палахкотіло в моїй пам’яті, але тепер змішувалося з ревом шторму, із криком Тома, із зітханням Клари, і цей біль був як океан, що затоплює мене, не даючи вийти на поверхню.
Я занурився в спогади, відчуваючи, як кожен ескіз на столі — море, де ми обмінялися обіцянками під зоряним небом, зірки, що сяяли над нами, і весільна арка з гортензіями — повертає мене до її слів про батька. Ми сиділи на березі, її голос був тихим, але сповненим туги, коли вона розповідала про Едварда.
— Він був моряком, — казала вона, її очі дивилися на хвилі, відбиваючи в них свій біль. — Високий, із темним волоссям, що майоріло на вітрі, із сильними руками, які малювали зорі на воді. Мама казала, що він був мрійником, але одного дня шторм забрав його човен. Вона вірила, що він став частиною моря, частиною міфу, що живе в його глибинах.
Її пальці тремтіли, коли вона торкалася піску, ніби шукала його сліди, і я бачив, як сльози блищали в її очах, коли вона згадувала, як ходила берегом, знаходячи лише уламки й холод. Ці спогади рвали її душу, і тепер, коли вона пішла, я відчував, що її втрата — це відлуння його зникнення, ніби море забрало їх обох, залишивши мене з порожнечею, що не має дна.
Я згадав Тома, мого брата, чиї сміх і пензель колись наповнювали мої дні світлом. Ми пливли разом на його маленькому човні, малюючи хвилі, коли раптовий шторм ударив, його вітер виламував щогли, а хвилі били, як молоти. Я бачив, як його човен розбився об скелі, як тінь зі щупальцями виринула з води, її очі палахкотіли холодним вогнем, її рух був повільним, але невідворотним, коли вона тягнула його вниз. Його крик обірвався в тиші, і я впав на коліна, відчуваючи, як провина гризе мене, як щупальця, що не відпускають. Тепер, коли Клара пішла тим самим шляхом, я бачив у її очах той самий жах, що був у Тома, і відчував, що тінь повернулася не випадково — вона полює, вона знає, хто ми.
Я взяв пензель, намагаючись відігнати цей біль, і почав малювати — її силует у білій сукні, її руде волосся, що спадає хвилями, і тінь за нею, величезну, зі щупальцями, що тягнуться з води. Я додав її батька, Едварда, його постать розпливчасту, але сильну, з пензлем у руці, що малює зорі на хвилях, його темне волосся майорить на вітрі, а очі дивляться на зорі, що зникають. Потім я намалював Тома, його сміх відлунював у моїй пам’яті, його пензель танцює над водою, але тінь обплітає його, її щупальця тягнуть його в безодню. Я додав Клару, її руки простягнуті до мене, її очі повні сліз, коли вона падає в обійми тіні, і я малював годинами, додаючи деталі — луска на її тілі, що блищала, як мокрий метал, краплі води на її щупальцях, її очі, що пильнують мене крізь полотно, її рух, повільний, але смертельний. Мої руки тремтіли, сльози текли на полотно, змішуючись із фарбою, і я чув, як море гуділо за вікном, його звук був схожий на шепіт, що кликав мене в свої глибини.
Я згадав морські міфи, які чув від старих рибалок у Сільвервейлі — про тінь, потвору з глибин, що живиться душами тих, хто знає її таємницю, її очі палають у темряві, її щупальця тягнуть у безодню, і вона повертається, коли море гнівається. Вони розповідали про кораблі, що зникають, про крики, що стихають, про зорі, які гаснуть, коли вона наближається, і я відчув, як ці легенди оживають у моїх спогадах, змішуючись із криком Тома, із зітханням Клари, із мовчанням Едварда.
Я взяв її альбом, де вона зберігала спогади, і знайшов її малюнок — її батько на човні, зорі над ним, а тінь зі щупальцями тягне його вниз. Її почерк тремтів, коли вона написала: «Тато, ти в морі, але я відчуваю тебе в зірках.» Поруч лежав її лист до мене, з пелюсткою гортензії, що зів’яла, але зберігала слабкий аромат: «Ноа, моя зірко, якщо тінь забере мене, знай, що мої зірки сяятимуть для тебе завжди. Я люблю тебе.» Ці слова розірвали моє серце, і я впав на коліна, ридаючи, відчуваючи, як її втрата змішується з втратою Тома, з втратою її батька, із усіма душами, що море забрало. Я згадав той день, коли Тома забрали, — його сміх, його пензель, що танцював над водою, і раптовий шторм, що розбив його човен. Я бачив тінь — її очі, що пильнували мене, її щупальця, що обвили його тіло, і крик, який обірвався в тиші. Я не врятував його, як не врятував Клару, коли вона впала в обійми тіні, коли її руки простяглися до мене, а я був безсилий. Ця провина жила в мені, наче рана, що не гоїться, і я відчув, як мій біль вибухає, розриваючи мене на шматки.
Я взяв перо й написав:
Кларо, моя зірко, ти пішла, але твої зірки живуть у мені. Я бачу твого батька в морі, Тома у хвилях, і я боюся, що тінь забере й мене. Я люблю тебе вічно, навіть якщо море розірве мою душу.
Я прикріпив пелюстку гортензії, її аромат був слабким, як моя надія, і поклав лист біля її альбому, відчуваючи, як серце калатає від болю й відчаю. Я пішов до берега, де хвилі били з новою, шаленою силою, їхня піна здіймалася, наче дихання потвори, а на піску лежали уламки — шматок щогли з написом «Едвард», її окуляри, що з’їхали на бік, і сітка, порвана на шматки, її краї обірвані, ніби тінь розірвала її кігтями чи зубами. Я впав на коліна, ридаючи, і згадав її слова про морські міфи — про тінь, що карає тих, хто малює її таємниці.
— Вона живе в глибинах, — казала вона, її голос тремтів, — і повертається за тими, хто знає. Мій тато знав, і вона забрала його.
Я відчув її присутність — її очі пильнували мене з води, її щупальця рухалися під поверхнею, і я закричав, відчуваючи, як мій біль вибухає, як море поглинає мої сльози.
Я повернувся до майстерні, узяв пензель і почав малювати знову — її батька, Едварда, на човні, його пензель малює зорі, але тінь тягне його вниз, його очі повні страху; Тома, його сміх обривається, коли щупальця обплітають його; Клару, її руки простягнуті до мене, її очі благають, коли вона падає в обійми тіні. Я додав деталі — луска, що блищить, очі, що палають, щупальця, що обвивають уламки, — і малював годинами, доки мої руки не заніміли, а сльози не залили підлогу. Я згадав, як вона розповідала про міфи — про тінь, що приходить із глибин, коли зірки гаснуть, про її голод, що не втамовується, про душі, які вона забирає в свою темряву.
— Вона — кара за знання, — казала вона, і я відчув, що це правда, що вона повернулася за нами, бо ми малювали її таємниці.
Я взяв її щоденник, знайдений на березі, і прочитав: «Вона — не міф. Вона живе в глибинах, слідкує за тими, хто знає її таємницю. Вона повертається за моїм татом, за Томом, тепер за мною. Ноа, бережися.» Ці слова розірвали мене, і я впав, ридаючи, відчуваючи, як тінь наближається. Я взяв олівець і додав до малюнка зірки над усіма трьома — Едвардом, Томом, Кларою, — ніби обіцяючи їм надію, але море гуділо, і я знав, що вона чекає.
— Кларо, — прошепотів я, — я уявляю наш день — берег моря, зірки над нами, гортензії навколо, і ми — два серця, що пливуть крізь темряву, навіть якщо вона розірве нас.
Але хвиля принесла новий уламок — шматок її персня, і я закричав, відчуваючи, як мій біль стає безмежним.