Розділ 42. Серце в тіні болю

Клара

Сільвервейл тьмянів у важкій тиші, його ліхтарі ледве пробивалися крізь морок, наче зірки, що втратили свій вогонь, відбиваючись у темному морі, яке гуділо, немов оплакувало душі, забрані його хвилями. Я стояла в своїй кімнаті, оточена хаосом тканин, альбомів, розкиданих олівців і ескізів, що лежали на підлозі, на столі, на підвіконні, де гортензії у вазі зів’яли, їхні пелюстки опадали, як сльози, що я не могла стримати. У руках я тримала білу сукню, обрану для весілля, її тканина здавалася холодною, наче шматок льоду, а зелений шарф, який Ноа так ніжно поправляв на мені, лежав у кутку, просочений запахом дощу й болю. Мій перстень — срібний обідок із каменем, що сяяв, мов зірка, — відблискував при тьмяному світлі свічки, але його блиск здавався примарним, ніби віддзеркалюючи мій розбитий стан. Його слова «Будь моєю дружиною» досі звучали в моїй душі, ніжні й сповнені надії, але тепер вони тонули в реві шторму, у криках, що стихали в морі, у тіні, яка пильнує нас із глибин. Моя радість, колись така жива, розтанула в горі, і я відчувала, як тіні минулого накривають мене, наче хвиля, що тягне на дно, не даючи дихати.
Я сіла на підлогу, обіймаючи коліна, і відкрила стару дерев’яну скриньку, де зберігала не лише наші листи, а й спогади, які я ховала від світу. Мої пальці торкнулися першого листа від Ноа:
Кларо, моя зірко, твої очі — мій вечірній вогонь. Я боюся темряви, але з тобою я живу. Будь зі мною завжди.
Пелюстка гортензії всередині була злегка пожовклою, але її аромат усе ще зберігав тепло того дня, коли ми вперше поцілувалися під ліхтарем, коли його руки тримали мене, ніби я — єдине, що тримає його на поверхні. Потім я знайшла свій лист:
Ноа, моє море, твої хвилі несуть мене. Мої зірки тремтять, але твоя любов — мій притулок.
Ці слова повернули мене до мого дитинства, до маленького будинку біля моря, де я росла з матір’ю. Її руки, покриті зморшками, вчили мене малювати зірки на старих аркушах, її голос співав про хвилі, про любов, що живе в них, а її очі сяяли, коли вона розповідала про батька, якого я ніколи не знала. Але той спокій розбився, коли вона захворіла. Її кашель лунав ночами, як шепіт привида, її руки слабшали, і одного дня вона просто не прокинулася. Я пам’ятаю, як сиділа біля її ліжка, тримаючи її холодну руку, її шкіра була білою, як папір, а подих зник, залишивши лише тишу. Я плакала, доки сльози не висохли, а зорі за вікном здавалися глузливими, їхнє світло різало мої очі. Я кинула малювання, сховавши мрії в коробку під ліжком, боячись, що вони розіб’ються, як її життя, і стала Клер — дизайнеркою в «Срібному пікселі», де мої руки малювали чужі історії, а душа мовчала, замурована в горі.
Я перегорнула сторінки альбому, де зберігала ескізи, і знайшла малюнок, зроблений того дня, коли вона пішла, — моя мати в білій сукні, з гортензіями в руках, її посмішка була м’якою, але в очах ховалася туга, ніби вона знала, що її час минає. Її обличчя було блідим, її губи тремтіли, коли вона шепотіла: «Кларо, ти моя зірка, не втрачай її.» Я не зрозуміла тоді, але тепер ці слова рвали моє серце, бо я втратила її, втратила себе. Я згадала, як після її смерті залишилася сама, як ходила берегом, шукаючи її сліди, але знаходила лише уламки й холод. Тоді я зустріла Ноа — його очі, глибокі, як океан, його руки, що тримали пензель із такою ніжністю, — і він повернув мені Клару Вест, ту дівчину, яка мріяла про зірки й море. Але тепер, після катастроф, після тіні, що пильнує нас, я відчувала, як втрата матері повертається, наче рана, що знову кровоточить, змішуючись із новими ранами — страхом за Ноа, болем від його провини.
Я взяла пензель, відчуваючи його вагу, і почала малювати — зірки, що тьмяніли над бурхливим морем, їхнє світло розмивалося хвилями, а гортензії на березі зів’яли, їхні пелюстки розкидані вітром, наче мої спогади. Я додала силуети — мою матір на смертному ложі, її руки простягнуті до зірок, її очі закриті, а потім себе, маленьку, з олівцем у руках, що тремтів від сліз.
Потім я намалювала Ноа, його темне волосся скуйовджене вітром, його очі повні болю, і тінь за ним — величезну, зі щупальцями, що тяглися до нього, її очі палахкотіли в темряві. Кожний мазок був болем, кожна лінія — сльозою, і я плакала, доки фарба не змішалася з водою на моїх щоках, доки моє серце не здалося під вагою спогадів. Я згадала її останній день — як вона дивилася на мене, її подих був слабким, як шепотіння вітру, і сказала: «Не плач, Кларо, я буду в зірках.» Але я плакала, і зорі не втішали, вони лише нагадували про її відсутність.
Двері відчинилися, і він увійшов, його обличчя було блідим, очі — червоними від сліз, які він ховав, але я бачила їх у тремтінні його рук.
— Кларо, — прошепотів він, його голос ледь долинав крізь мою власну біль.
Я кинулася до нього, обіймаючи його, відчуваючи, як його тіло здригається від ридань.
— Я не можу більше, — сказав він, його слова були важкими, як каміння, що тягне на дно. — Том, тепер ці люди… Я бачу її очі всюди, і я боюся за тебе.
Я притиснула його до себе, мої сльози текли на його плече, змішуючись із його горем.
— Ти не винен, — сказала я, але мій голос ледь тримався, бо я знала, як важко нести провину, знала це з того дня, коли не змогла врятувати матір. — Розкажи мені.
І він почав — про Тома, про їхні ночі на березі, про сміх брата, про те, як він учив його малювати хвилі, про шторм, що забрав його, про тінь, що дивилася на нього з води. Його голос зламався, коли він описав тишу, що настала після крику, і я відчула, як мої сльози падають густіше, наче дощ, що не припиняється.
— Я втратив його, — прошепотів він, його руки стиснули мене сильніше. — А тепер боюся втратити тебе, Кларо.
Мої спогади про матір повернулися — її холодні руки, її відсутність, її останній подих, що затих у моїх долонях, — і я відчула, як біль розриває мене, наче шторм, що ламає кораблі.
— Я знаю, як це, — сказала я, мій голос тремтів. — Коли мама пішла, я думала, що зірки забрали її душу, але залишили мене саму. Я не могла її врятувати, як ти не міг врятувати Тома. Але ми маємо одне одного.
Він подивився на мене, його очі були повні сліз, і ми поцілувалися, наші губи злилися в солоному смаку горя, але з ніжністю, що тримала нас разом.
Ми сіли на підлогу, оточені ескізами, і я взяла його руку, цілуючи кожен палець, відчуваючи його тепло крізь холод моїх сліз.
— Як ти уявляєш наш день? — спитала я, мій голос був тихим, але сповненим надії.
— Берег моря, — відповів він, його руки обійняли мене міцніше. — Зірки над нами, гортензії навколо, і ми — два серця, що пливуть крізь біль, тримаючись одне за одного.
Я всміхнулася крізь сльози.
— А якщо тінь забере нас?
Він притягнув мене ближче, його подих грів мою шию.
— Тоді ми станемо зірками разом, Кларо. Я не відпущу тебе, обіцяю.
Ми поцілувалися знову, його губи були ніжними, але відчайдушними, і я відчула, як любов змішується з горем, створюючи щось прекрасне й болюче.
— Розкажи мені про свою маму, — сказав він тихо, його пальці гладили моє волосся.
Я зітхнула, відчуваючи, як серце стискається.
— Вона була моїм світлом, — почала я. — Вона вчила мене малювати зірки, співала про море, але коли захворіла, я бачила, як вона гасне. Її кашель був як крик, що не замовкав, а її очі… вони благали мене врятувати її, але я не могла. Коли вона пішла, я відчувала, що залишилася порожньою.
Його очі наповнилися сльозами.
— Я розумію, — сказав він. — Коли Том зник, я відчував те саме — порожнечу, де був сміх. Але ти наповнила мене знову.
Ми обійнялися, наші сльози змішувалися, і я прошепотіла:
— Ти моя зірка тепер.
Ми взяли олівці й почали малювати — мою матір на смертному ложі, її руки простягнуті до зірок, Тома, що тоне в хвилях, і нас, що тримаємося за руки. Кожний мазок був болем, кожна лінія — сльозою, і ми плакали, тримаючись одне за одного.
— Я хочу ліхтарі, — сказала я, додаючи їх до малюнка.
— І музику, що співає нашу любов, — додав він, малюючи ноти.
— Навіть якщо тінь слухає? — спитала я.
— Навіть якщо, — відповів він, цілуючи мене ніжно. — Бо наша любов сильніша за неї.
Але тінь не відпускала. Я почула гудіння моря, побачила її очі у вікні, і ми кинулися до берега. Там лежав новий уламок — щоденник із написом «Том», і я прочитала: «Вона повертається. Вона знає.» Ми впали на коліна, плачучи, і я відчула, як минуле й теперішнє зливаються в одне раняче серце, але його обійми тримали мене.