Розділ 40. Сльози зоряного минулого

Клара

Сілвервейл лежав у похмурій тиші, його ліхтарі тьмяно блимали, наче зірки, що вмирають, відбиваючись у темному морі, яке гуділо, немов оплакуючи втрати, скупчені в його глибинах. Я стояла в своїй маленькій кімнаті, оточена хаосом тканин, альбомів, розкиданих олівців та ескізів, що лежали на столі, на підлозі, на старому кріслі в кутку, де колись сиділа моя мати. Її руки тремтіли від старості, а голос співав колискові. У руках я тримала білу сукню, обрану для весілля, її легка тканина здавалася холодною, немов морська піна, а зелений шарф, який Ноа так любив, лежав у кутку, просочений запахом дощу й болю. Мій перстень — срібний обідок із каменем, що сяяв, як зірка, — відблискував при тьмяному світлі свічки, але його блиск здавався тьмяним, ніби віддзеркалюючи мої сльози. Його слова: «Будь моєю дружиною» досі звучали в моїй душі, ніжні й палкі, але тепер вони перепліталися з ревом шторму, із криками, що стихали в морі, із тінню, що пильнує нас. Радість, яка колись переповнювала мене, потонула в болі, і я відчувала, як тіні минулого накривають мене, наче хвиля, що тягне на дно.
Я відкрила стару дерев’яну скриньку, де зберігала не лише наші листи, а й спогади мого минулого, заховані глибоко, як скарби, що бояться світла. Мої пальці торкнулися першого листа від Ноа:
«Кларо, моя зірко, твої очі — мій вечірній вогонь. Я боюся темряви, але з тобою я живу. Будь зі мною завжди».
Пелюстка гортензії всередині була злегка пожовклою, але її аромат усе ще зберігав тепло того дня, коли ми вперше поцілувалися під ліхтарем. Потім я знайшла свій лист:
«Ноа, моє море, твої хвилі несуть мене. Мої зірки тремтять, але твоя любов — мій притулок».
Ці слова повернули мене до мого дитинства в Сілвервейлі, до маленького будинку біля моря, де я росла з матір’ю. Її руки, покриті зморшками, вчили мене малювати зірки на старих аркушах, її голос співав про хвилі, про любов, що живе в них, а її очі сяяли, коли вона розповідала про батька, якого я ніколи не знала. Він пішов у море, коли я була ще немовлям, і мати казала, що зірки — це його посмішка, що дивиться на нас. Але коли мені було п’ятнадцять, вона захворіла. Її кашель лунав ночами, її руки слабшали, і одного дня вона просто не прокинулася. Я сиділа біля її ліжка, тримаючи її холодну руку, і плакала, доки сльози не висохли, а зорі за вікном здавалися глузливими. Я кинула малювання, сховавши мрії в коробку під ліжком, боячись, що вони розіб’ються, як її життя, і стала Клер — дизайнеркою в «Срібному пікселі», де мої руки малювали чужі історії, а душа мовчала.
Я перегорнула сторінки альбому, де зберігала ескізи, і знайшла малюнок, зроблений тоді: моя мати в білій сукні, з гортензіями в руках, її посмішка була м’якою, але в очах ховалася туга. Поруч лежав інший малюнок — мій батько, якого я уявляла за її розповідями: високий, із темним волоссям, що майоріло на вітрі, і очима, як море. Я ніколи не знала його голосу, але чула його в шумі хвиль, і це боліло, наче рана, що не гоїться. Я згадала, як після її смерті залишилася сама, як ходила берегом, шукаючи його сліди, але знаходила лише уламки й холод. Тоді я зустріла Ноа — його очі, глибокі, як океан, його руки, що тримали пензель із такою ніжністю, — і він повернув мені Клару Вест, ту дівчину, яка мріяла про зірки й море. Але тепер, після катастроф, після тіні, що пильнує нас, я відчувала, як втрати минулого повертаються, змішуючись із новими ранами.
Я взяла пензель, відчуваючи його вагу, і почала малювати: зірки, що тьмяніли над бурхливим морем, їхнє світло розмивалося хвилями, а гортензії на березі зів’яли, їхні пелюстки розкидані вітром, як мої спогади. Я додала силуети: мою матір із батьком, що обіймалися під зоряним небом, їхні обличчя були розпливчастими, але ніжними, а потім себе, маленьку, з олівцем у руках, що тремтів. Потім я намалювала Ноа, його темне волосся скуйовджене вітром, його очі повні болю, і тінь за ним — величезну, зі щупальцями, що тяглися до нього. Кожний мазок був болем, кожна лінія — сльозою, і я плакала, доки фарба не змішалася з водою на моїх щоках.
Я згадала вчорашню катастрофу: крики з човна, його розколини, тінь із палаючими очима, — і відчула, як серце стискається. Ноа кинувся у воду, його руки тремтіли, коли він тягнув мотузку, але тінь забрала ще одне життя, і я бачила, як його очі потемніли від провини.
Двері відчинилися, і він увійшов, його обличчя було блідим, очі — червоними від сліз, які він ховав.
— Кларо, — прошепотів він, його голос тремтів, як листок на вітрі.
Я кинулася до нього, обіймаючи його, відчуваючи, як його тіло здригається.
— Я не можу більше, — сказав він, його слова були важкими, як каміння. — Том, тепер ці люди… Я бачу її очі всюди.
Я притиснула його до себе, мої сльози текли на його плече.
— Ти не винен, — сказала я, але мій голос ледь тримався.
Він розповів мені про Тома: як вони малювали разом, як море забрало його, як тінь дивилася на нього, обіцяючи повернення. Я згадала свою матір, її останній подих, і відчула, як наші болі зливаються, наче одна рана.
Ми сіли на підлогу, оточені ескізами, і я взяла його руку, цілуючи її, відчуваючи солоність його шкіри.
— Розкажи мені про нього, — попросила я, і він почав: про їхні ночі на березі, про сміх Тома, про те, як він учив його малювати хвилі. Але потім його голос зламався, коли він описав той шторм, крик брата, тишу, що настала. Я плакала, уявляючи його самотність, і він обійняв мене, його сльози впали на моє волосся.
— Я втратив його, — прошепотів він. — А тепер боюся втратити тебе.
Мої спогади про матір повернулися: її холодні руки, її відсутність, — і я відчула, як біль розриває мене.
Ми взяли олівці й почали малювати разом: Тома на човні, його посмішку, море, що обіймає його, але тінь зі щупальцями тягнула його вниз. Потім я додала свою матір, її руки, що простяглися до зірок, і батька, що зникав у хвилях. Кожен мазок був болем, кожна лінія — сльозою, і ми плакали, тримаючись одне за одного.
— Як ти уявляєш наш день? — спитала я, мій голос тремтів.
— Берег моря, — відповів він, його руки обійняли мене міцніше. — Зірки над нами, гортензії навколо, і ми — два серця, що пливуть крізь біль.
Ми поцілувалися, його губи були солоними від сліз, і я відчула, як любов змішується з горем.
Але тінь не відпускала. Я почула гудіння моря, побачила її очі у вікні, і ми кинулися до берега. Там лежав новий уламок — щоденник із написом «Том», і я прочитала: «Вона повертається. Вона знає». Ми впали на коліна, плачучи, і я відчула, як минуле й теперішнє зливаються в одне раняче серце.