Розділ 39. Тінь із морської безодні

Ноа

Сільвервейл завмер у гнітючій тиші, що осіла після безупинних штормів, його ліхтарі ледве тліли, наче зірки, що доживали свої останні хвилини, відбиваючись у темному, неспокійному морі, яке гуділо низьким, пронизливим звуком, ніби жива істота, що приховує у своїх глибинах страхітливу таємницю. Я стояв у своїй майстерні, оточений хаосом фарб, пензлів і старих ескізів, що валялися на підлозі, ніби уламки мого розбитого життя — деякі з них були порваними, інші зім’ятими, як мої спогади, а один із малюнків Тома лежав окремо, його посмішка вицвіла від часу. Світло єдиної свічки на дерев’яному столі, покритому плямами фарби, тремтіло, кидаючи довгі, нерівні тіні на стіни, де висіли наші картини — її зірки, мої хвилі, наші силуети, вплетені в кожен мазок, але тепер вони здавалися примарами, що нагадують про втрачене, про любов, яку шторм міг забрати. У руках я тримав дерев’яний ящик із перстенем, який вона прийняла, — срібний обідок із каменем, що сяяв, як зірка, символ її «так», що досі зігрівало мою душу, попри холод, що просочувався в кістки, наче морська вода. Її поцілунок на березі палахкотів у пам’яті — м’який, солоний від морської води, з присмаком її тепла, — але всередині мене вирував шторм, що перевертав усе: спогади про Тома, мого брата, його дзвінкий сміх і слова «Живи для себе», які переслідували мене з того дня, коли море забрало його в обійми темряви п’ять років тому, і страх, що та сама доля чекає нас.
Я занурився в роздуми, відчуваючи, як кожен ескіз на столі — море, де ми обмінялися обіцянками під зоряним небом, зірки, що сяяли над нами, і наша весільна арка, прикрашена ліхтарями й гортензіями, — ставить під сумнів наше майбутнє, ніби попереджаючи про небезпеку, що наближається. Поруч лежали уламки, зібрані з берега після катастроф: розколоті дошки від човна, заплутані сіті, порвані троси, що смерділи солоною гнилизною, і щоденник, знайдений учора, його сторінки були мокрими, але читаються. Я розкрив його, і мої пальці тремтіли, коли я прочитав рядки, написані нерівним, наляканим почерком: «Шторм не природний. У воді тінь — не риба, не корабель. Її очі палають у темряві. Її щупальця тягнуть вниз, як тягнули інших. Вона слідкує за нами, чекає». Ці слова повернули мене до того фатального дня з Томом. Ми пливли разом на його маленькому човні, малюючи море, коли раптовий шторм ударив, ніби з нізвідки, його вітер виламував мачти, а хвилі били, як молоти. Його човен розбився об скелі, а я бачив тінь — величезну, темну, з щупальцями, що виринули з води, і очима, що блищали холодним, неживим світлом. Вона обвила його, її рух був повільним, але невідворотним, тягнучи його вниз, і я кричав, падаючи на коліна, але хвилі поглинули його сміх, залишивши мене з жахом і почуттям провини, що гризло мене роками. Тепер, після двох катастроф, я відчував, що та тінь повернулася, сильніша, ближча, і її присутність відчувалася в кожному подиху моря, у кожному гуркоті хвиль.
Я взяв пензель, намагаючись відігнати страх, і почав малювати її — у білій сукні з зеленим шарфом, її руде волосся спадає хвилями, а я тримаю її, наші силуети обійняті світлом, що пробивалося крізь хмари. Але тінь у воді з’явилася на полотні, більша, з деталями, що лякали: її щупальця, товсті й слизькі, що тяглися до човна, її очі, що палахкотіли, як зорі в пеклі, її тіло, покрите лускою, що зливалося з хвилями, її рух, повільний, але смертельний. Я додав більше — її силу, як вона ламала дерево, її очі, що дивилися на мене крізь полотно, її щупальця, що обвивали уламки, — і картина стала схожою на пророцтво, від якого холонула кров, ніби вона оживала під моїми руками. Я малював годинами, додаючи кожну деталь — краплі води на її лусці, блиск її очей, тіні, що падали від її тіла, — доки мої руки не затремтіли від втоми, а за вікном не запанувала тиша, але море гуділо, ніби кликало мене в свої глибини, його звук був схожий на шепіт, що обіцяє смерть. Потім узяв перо й написав їй лист, що вилився з мого серця, змішуючи любов і страх:
Кларо, моя зірко, твоє світло рятує мене від тіней. Море ховає жах, що забрав Тома, жах із щупальцями й очима. Я хочу тебе в кожному подиху, але благаю — бережися, бо вона повернулася. Прийди до мене.
Я прикріпив пелюстку гортензії, ще вологу від дощу, її аромат змішувався з солоним повітрям, і залишив лист біля її дверей, відчуваючи, як серце калатає від страху й надії, від любові, що боролася з темрявою.
Я пішов у парк, де ми завжди зустрічалися, і сховався в тіні дерев, чекаючи її, відчуваючи, як холод пронизує мене крізь мокрий одяг. Повітря було важким, просоченим запахом солі, гнилі й дощу, море гуділо тихо, але зловісно, його звук пульсував, ніби серце якоїсь потвори, і я відчув, як тінь наближається, її присутність була майже відчутною, наче дихання на шиї. І ось вона з’явилася, її зелений шарф гойдався на вітрі, а руде волосся блищало під тьмяним світлом ліхтаря, ніби останній промінь надії в цій темряві. Вона тримала мій лист, її очі шукали мене, і коли вона побачила картину з тінню — її щупальця, її очі, — її обличчя поблідло, руки затремтіли, а подих став швидшим.
– Ноа, – прошепотіла вона, її голос був ледь чутним, – що це?
Вона підійшла, її пальці ковзнули по моїй щоці, і я відчув, як її тепло розтоплює мій страх, наче сонце, що пробивається крізь хмари, але не може розігнати всю темряву.
– Твій лист… він сповнений темряви й любові, – сказала вона, її голос тремтів від емоцій, а очі блищали від сліз, що відображали світло ліхтаря.
Я притягнув її до себе, відчуваючи її серцебиття крізь мокрий одяг, і запах її шкіри — ніжний, з ноткою лаванди, — змішувався з ароматом дощу.
– Ти — мій притулок, Кларо, – сказав я, мій голос був хрипким від болю й бажання, від страху, що переповнював мене. – Але море ховає тінь, яку я бачив із Томом — очі, що палають, щупальця, що тягнуть вниз. Вона повернулася.
Її очі сяяли, наповнені любов’ю й жахом, і вона притиснулася до мене, її губи знайшли мої в ніжному, але відчайдушному поцілунку, що був одночасно обіцянкою й прощанням. Дощ, що почав накрапати сильніше, омивав нас, його краплі стікали по її волоссю, але я відчував лише її, її подих, її любов, що палахкотіла в темряві, наче зірка в бурі. Ми поцілувалися довго, її руки обвили мою шию, її пальці вп’ялися в мої плечі, а мої тримали її талію, ніби боячись, що тінь забере її, як забрала Тома, і цей страх додавав поцілунку відчайдушної глибини.
Але раптом вона відірвалася, її погляд зупинився на морі, і я побачив, як її обличчя спотворилося від жаху, її очі розширилися, а подих став нерівним.
– Ти чуєш? – спитала вона, і я прислухався — гудіння стало глибшим, нижчим, ніби щось величезне рухалося під водою, його присутність відчувалася в кожній хвилі, у кожному гуркоті, що відлунював у моїй грудях.
Ми побігли до берега, де хвилі били з новою, шаленою силою, їхня піна здіймалася, наче дихання потвори, а на піску лежали нові уламки — шматок щогли з написом, який я впізнав: це був човен Тома, але поряд лежала сітка, порвана на шматки, її краї були обірвані, ніби щось із зубами чи кігтями розірвало її, і запах гнилі став сильнішим.
– Це його, – сказав я, мої руки тремтіли, а голос зірвався, ніби ламаючись під вагою спогадів. – Але як вона повернулася? Чому вона повертає його уламки?
Клара взяла мою руку, її пальці були холодними, але міцними, її очі наповнилися сльозами, що змішалися з дощем, течучи по її щоках.
– Може, море тримає його, – прошепотіла вона, але її слова були більше питанням, ніж твердженням, і в її погляді я побачив той же жах, що жив у мені.
Раптом ми почули крик із води — човен, що плив далеко, боровся з хвилями, його силует здригався під ударами, його мачта хилилася, а фігури на борту махали, благаючи про допомогу. Ми побачили тінь — величезну, темну, з очима, що палахкотіли холодним вогнем, її щупальця виринули з води, обвили корпус човна, здавлюючи його, як укус. Її тіло було масивним, покритим лускою, що блищала в темряві, як мокрий метал, її рух був повільним, але невідворотним, і я відчув, як мої ноги прикипіли до піску. Її очі дивилися на нас, не на човен, і я впізнав їх — ті самі, що бачив п’ять років тому, коли вона тягнула Тома. Її щупальця, товсті й слизькі, з присосками, що залишали сліди на дерев’яному корпусі, рухалися з грацією хижака, і раптом вона ударила, її сила розколола човен навпіл, дерев’яні уламки полетіли в повітря, а крики стихли в реві моря, поглинені її темрявою. Я впав на коліна, відчуваючи, як минуле зливається з теперішнім, як тінь Тома накриває мене, а нова тінь у воді стала ще ближчою, її очі пильнували нас, ніби обіцяючи наступний удар.
Клара впала поруч, обіймаючи мене, її сльози текли по моїх щоках, змішуючись із дощем, її тіло тремтіло, але її обійми були міцними, як якір.
– Це не твоя провина, – сказала вона, її голос тремтів, але був наповнений любов’ю, що намагалася пробитися крізь мій жах.
– Я бачив її тоді, – зізнався я, мої слова ледь долинали крізь шум хвиль і мій власний подих. – Коли Том пішов, вона тягнула його, її очі дивилися на мене, її щупальця обвивали його, як змії. Я думав, що зійшов з розуму, але тепер вона тут, і вона знає, хто я.
Її руки стиснули мої плечі, її пальці вп’ялися в мою шкіру.
– Ти не сам, – прошепотіла вона, але я відчув, як її голос тремтить, як і мій. – Але що це? Чому вона повертається?
Я не знав, але відчував, що тінь — це не просто примара. Вона була живою, свідомою, і, здається, полювала, її очі слідкували за мною, за нами, з моменту, коли я вперше побачив її.
Ми повернулися до парку, мокрі й знесилені, але її присутність зігрівала мене, її тепло просочувалося крізь холод мого одягу.
– Як ти уявляєш наш день тепер? – спитала вона, її голос був ніжним, але зламаним від пережитого, її очі шукали в моїх надію.
– Берег моря, – відповів я, притягнувши її ближче, мої губи торкнулися її чола, відчуваючи її теплу шкіру, що контрастувала з холодом ночі. – Зірки над нами, гортензії навколо, і ми — два серця, що пливуть крізь темряву, навіть якщо тінь нас переслідує, навіть якщо вона забере нас у свої глибини.
Ми почали рухатися, танцюючи під дощем, її тіло притискалося до мого, її рухи були повільними, але наполегливими, а я відчував, як любов палає між нами, наче єдиний промінь у ночі, що відганяє тіні.
– Обітниці? – прошепотіла вона, її губи були близько до моїх, її подих грів мою шкіру, змішуючись із запахом дощу.
– Обіцяю бути з тобою, навіть якщо тінь забере нас у свої глибини, навіть якщо вона розірве нас, – сказав я, цілуючи її знову, глибоко й ніжно, з поетичною пристрастю, що здавалася останньою надією, її смак на моїх губах був солодким і солоним одночасно.
Ми сіли на лавку під ліхтарем, її голова лежала на моєму плечі, а мої пальці гралися з її вологими пасмами, розплутуючи їх із ніжністю, що контрастувала з жорстокістю моря.
– Я хочу ліхтарі, – сказала вона, малюючи їхні контури на альбомі, що лежав між нами, її рука тремтіла, але рухалася з рішучістю, ніби малюючи захист.
– І музику, що співає нашу любов, навіть коли тінь слухає, навіть коли вона наближається, – додав я, додаючи ноти до малюнка, мої пальці торкалися її, створюючи зв’язок, що здавався крихким, але непорушним.
Годинами ми говорили, плекаючи мрії про будинок біля моря, про ночі, сповнені ніжності, про дітей, що бігатимуть по пляжу, сміючись під зірками, їхні голоси відлунюватимуть над хвилями. Але тінь залишалася в моїх думках, її очі пильнували нас із глибин, її щупальця рухалися в моїй уяві.
– А якщо вона повернеться? – спитала вона тихо, її очі шукали мої, наповнені страхом, але й рішучістю.
– Тоді ми будемо боротися, – відповів я, але мій голос тремтів, бо я знав, що ми ще не готові, що її сила перевершує нас.
Я відчув, як холод пробігає по спині — море гуділо, його звук став глибшим, і я бачив, як тінь рухається ближче, її очі пильнують нас, її щупальця злегка здіймаються над водою, ніби перевіряючи нашу відданість.
Ми взяли олівці й додали до малюнка тінь із щупальцями, її очі палахкотіли, її тіло зливалося з хвилями, але зірка сяяла над нею, ніби обіцяючи надію, ніби благаючи нас триматися. Годинами ми працювали, доки дощ не ущух, залишивши свіжий аромат, змішаний із солоною гіркотою, що просочувала повітря.
– Ти знаєш, – сказала вона, її губи торкнулися моїх, м’яко, але з відчаєм, її подих був теплим на моїй шкірі. – Я хочу тебе завжди, навіть у темряві, навіть якщо тінь нас забере, навіть якщо вона розірве нас на шматки.
Я посміхнувся крізь біль, цілуючи її глибше, відчуваючи її смак на губах — солодкий, як її любов, і солоний, як наші сльози.
– І я тебе, моя зірко, – відповів я, і ми злилися в поцілунку, відчуваючи, як світ зникає, залишаючи лише нас, але шепіт моря став гучнішим, його гудіння пульсувало, ніби тінь кликала нас до бою, її очі дивилися на нас із води, і я відчув, що наша любов стоїть на порозі вирішальної битви, де кожен подих може бути останнім.