Розділ 38. Тіні шторму

Клара

Сільвервейл лежав у гнітючій тиші після шторму, його ліхтарі тьмяно блимали, наче зірки, що вигоріли, відбиваючись у розбурханому морі, яке все ще гуділо, ніби оплакуючи втрати. Я стояла у своїй маленькій кімнаті, оточена хаосом тканин, альбомів, розкиданих олівців і ескізів, що лежали на столі, підлозі, на підвіконні, де гортензії у вазі зів’яли від вологи, їхні пелюстки опадали, як сльози. У руках я тримала білу сукню, обрану для весілля, але тепер її тканина здавалася холодною, наче морська піна, а зелений шарф, який Ноа так любив, лежав у кутку, просочений запахом дощу й болю. Мій перстень — срібний обідок із каменем, що сяяв, як зірка, — відблискував при тьмяному світлі свічки, але його блиск здавався тьмяним, ніби віддзеркалюючи мої страхи. Його слова «Будь моєю дружиною» досі звучали в моїй душі, ніжні й палкі, але тепер вони перепліталися з ревом шторму, що забрав спокій із нашого життя. Радість, яка колись переповнювала мене, потонула в драмі, і я відчувала, як тіні наростають, наче хвиля, що готова зламати все.
Я відкрила стару скриньку з нашими листами, кожен із пелюсткою гортензії, кожен — як спогад про нашу любов. Я взяла його останній лист:
Кларо, моя зірко, твоє світло веде мене крізь шторм. Море шепоче твоє ім’я, і я хочу тебе в кожному подиху. Прийди до мене.
Пелюстка всередині була м’якою, але зламана, як і мої надії після вчорашнього. Мої пальці тремтіли, коли я торкнулася паперу, згадуючи, як ми рятували рибалку, як море гуділо, а Ноа кидався в хвилі. Потім я знайшла свій лист:
Ноа, моє море, я малюю нас серед зірок. Прийди, давай пливти разом.
Ці слова здавалися далекими, бо тепер я бачила лише шторм. Я згадала своє минуле — дитинство з матір’ю, її уроки малювання, її смерть, коли я кинула мрії, сховавши їх у коробку. Тоді я стала Клер, дизайнеркою в «Срібному пікселі», але Ноа повернув мені Клару Вест, і його любов стала моїм зоряним приливом. Але після вчорашньої катастрофи я відчувала, як тіні мого минулого повертаються, змішуючись із його болем про Тома.
Я взяла пензель, відчуваючи його вагу, і почала малювати — зірки, що тьмяніли над бурхливим морем, їхнє світло розмивалося хвилями, а гортензії на березі зів’яли, їхні пелюстки розкидані вітром. Я додала наші силуети — мене в сукні з шарфом і його з пензлем, але тепер ми стояли на тлі розбитого човна, і тінь стала густішою, ніби море поглинало нас. Я працювала годинами, доки дощ не ущух, але повітря залишалося важким. Потім я почула стукіт у двері — це був Ноа, його обличчя було блідим, очі — сповнені болю.
– Кларо, – сказав він, його голос тремтів, – ще один човен зник. Море не заспокоїться.
Ми побігли до берега, де зібралися люди, їхні голоси зливалися з ревом хвиль. На піску лежали уламки — дошки, сіті, шматки тросів, що свідчили про нову катастрофу. Я бачила, як Ноа завмер, його погляд зупинився на об’єктиві камери, що викинуло на берег.
– Це його, – прошепотів він, і я зрозуміла — це був Том.
Мої руки стиснули його плече, але він відступив, його очі наповнилися сльозами.
– Я не врятував його тоді, – сказав він. – А тепер море повертає його спогади.
Я обійняла його, відчуваючи, як його тіло тремтить.
– Ти врятував того хлопця вчора, – сказала я. – Ти не сам.
Але драма не закінчилася. Звідкись із натовпу долинув крик:
– Ще один човен іде до скель!
Ми побігли вздовж берега, вітер бив у обличчя, а море гуділо з новою силою. Я бачила маленький рибальський човен, що боровся з хвилями, його корпус тріщав, а фігури на борту махали, благаючи про допомогу. Ноа кинувся до води, але я зупинила його.
– Ні, цього разу ми разом, – сказала я, і ми взяли мотузку, яку хтось кинув із натовпу.
Хвилі били нас, вода заливала очі, але ми трималися, кидаючи мотузку до човна. Один із рибалок схопився за неї, але хвиля відірвала його, і він зник у піні. Крики натовпу злилися з ревом моря, а Ноа впав на коліна, його руки тремтіли.
– Я знову не зміг, – прошепотів він.
Я впала поруч із ним, обіймаючи його, мої сльози змішувалися з дощем.
– Це не твоя провина, – сказала я, але його очі були порожніми.
Ми повернулися додому, мокрі й знесилені, і я побачила, як він узяв альбом, де ми малювали.
– Том любив море, – сказав він. – Він казав, що воно живе. Але воно забрало його.
Я згадала свої страхи — втрату матері, самотність, — і відчула, як наші болі зливаються.
– Давай намалюємо його, – запропонувала я, і ми взяли олівці.
Я додала силует Тома на човні, його посмішку, а Ноа намалював море, що обіймає його, але зірка сяяла над ним. Кожний мазок був болем і надією.
– Як ти уявляєш наш день тепер? – спитала я, намагаючись повернути його до нас.
Він подивився на мене, його очі повільно зігрілися.
– Берег моря, – відповів він, його голос був тихим, але ніжним. – Зірки над нами, гортензії навколо, і ми — два серця, що пливуть крізь бурі.
Ми почали рухатися, танцюючи в кімнаті, його руки обійняли мене, а я відчула, як його тепло повертається. Його губи торкнулися мого чола, потім щоки, і ми поцілувалися — ніжно, але з поетичною глибиною, ніби зірки співали для нас.
– Обітниці? – прошепотіла я.
– Обіцяю бути з тобою в кожній бурі, – сказав він, цілуючи мене знову, глибоко й ніжно.
Ми сіли на підлогу, оточені ескізами, і він узяв мою руку, цілуючи кожен палець.
– Я хочу ліхтарі, – сказала я, малюючи їхні контури.
– І музику, що співає нашу любов, – додав він, додаючи ноти.
Годинами ми говорили, плекаючи мрії про будинок біля моря, про ночі, сповнені ніжності, про дітей, що успадкують наші зірки. Але тінь залишалася.
– А якщо море забере нас? – спитала я тихо.
– Тоді ми станемо його зірками, – відповів він, але його голос тремтів.
Я відчула, як холод пробігає по спині — шепіт моря став гучнішим, ніби попереджаючи про нову катастрофу.
Наступного дня ми повернулися до берега, де зібралися люди, шукаючи виживших. Знайшли ще один уламок — щоденник, де було написано про шторм і таємничу тінь у воді. Ноа прочитав його, його руки тремтіли.
– Це не випадковість, – сказав він. – Море ховає щось.
Ми побігли до парку, де я написала лист:
Ноа, моє море, я боюся тіней. Давай тримаймося.
Він узяв його, написав у відповідь:
Кларо, моя зірко, ми пливемо крізь усе.
Ми поцілувалися, але море гуділо, і я відчула, що наша любов стоїть на краю.