Розділ 37. Шторм у зоряному морі

Ноа

Сільвервейл поринув у гнітючу ніч, його ліхтарі тьмяно мерехтіли, наче зірки, що втратили свій блиск, відбиваючись у неспокійному морі, яке гуділо, наче передчуваючи лихо. Я стояв у своїй майстерні, оточений хаосом фарб, пензлів і старих ескізів, що лежали на підлозі, ніби уламки мого минулого. Світло свічки на столі тремтіло, кидаючи тіні на стіни, де висіли наші картини — її зірки, мої хвилі, наші силуети, вплетені в кожен мазок. У руках я тримав дерев’яний ящик із перстенем, який вона прийняла, — срібний обідок із каменем, що сяяв, як зірка, символ її «так», що досі зігрівало мою душу. Її поцілунок на березі палахкотів у моїй пам’яті, але всередині мене наростав шторм — спогади про Тома, мого брата, його сміх і слова «Живи для себе», що переслідували мене з того дня, коли море забрало його. Я боявся, що не зможу захистити її, але її любов була моїм маяком.
Я занурився в підготовку до весілля, відчуваючи, як кожне рішення — місце на березі, квіти гортензії, музика, що нагадувала шепіт хвиль, — стає кроком до нашого об’єднання. На столі лежали ескізи: море, де ми обмінялися обіцянками, зірки, що сяяли над нами, і наша весільна арка, прикрашена ліхтарями. Я взяв пензель і почав малювати — вона в білій сукні з зеленим шарфом, її руде волосся спадає хвилями, а я притягую її до себе, наші силуети обійняті світлом. Кожний мазок був сповнений любові, але й тривоги, бо я пам’ятав Тома. Він був моїм братом, моїм товаришем по пензлю, ми малювали на березі, поки шторм не забрав його п’ять років тому. Я бачив, як хвиля поглинула його човен, його крик зник у реві морської глибини, і я залишився сам, ховаючись від болю в тиші. Але Клара розбила ці стіни, її сірі очі з окулярами, що з’їжджають, її усмішка, що зігрівала мене, — усе це стало моїм порятунком.
Я працював годинами, доки за вікном не почав наростати вітер, його гудіння змішувалося з шумом хвиль. Потім узяв перо й написав їй лист, що вилився з мого серця:
Кларо, моя зірко, твоє світло веде мене крізь шторм. Море шепоче твоє ім’я, і я хочу тебе в кожному подиху. Прийди до мене.
Я прикріпив пелюстку гортензії й залишив лист біля її дверей, відчуваючи, як серце калатає. Я пішов у парк, де ми завжди зустрічалися, і сховався в тіні дерев, чекаючи її. Вітер гудів у гілках, дощ бив по листю, створюючи хаотичну симфонію, а море гуділо гучніше, ніби попереджало. І ось вона з’явилася, її зелений шарф гойдався на вітрі, а руде волосся блищало під тьмяним світлом ліхтаря. Вона тримала мій лист, її очі шукали мене, і коли вона побачила картину, яку я залишив, її вираз став ніжним.
Вона підійшла, її пальці ковзнули по моїй щоці, і я відчув, як тепло її дотику розтоплює мій страх.
– Твій лист… він кличе мене, – прошепотіла вона, її голос тремтів від емоцій.
Я притягнув її до себе, відчуваючи її серцебиття крізь дощ.
– Ти — мій притулок, Кларо, – сказав я, мій голос був хрипким від почуттів. – Я хочу тебе завжди.
Її очі сяяли, і вона притиснулася до мене, її губи знайшли мої в ніжному поцілунку. Дощ омивав нас, але я відчував лише її, її подих, її любов, що палахкотіла в штормі. Ми поцілувалися довго, її руки обвили мою шию, а мої тримали її талію, ніби боячись відпустити.
Але раптом грім розірвав небо, і море заревло з новою силою.
– Це не просто дощ, – сказала вона, відірвавшись від мене, її очі наповнилися тривогою.
Я глянув на горизонт, де хмари зливалися з хвилями, і відчув холод у грудях.
– Йдемо до берега, – запропонував я, беручи її за руку.
Ми побігли до моря, де вітер гудів, а хвилі билися об скелі. Я згадав Тома — той день, коли шторм забрав його, його човен розбився об каміння, а я стояв, безпорадний, дивлячись, як море поглинає його сміх. Тепер я відчував той же страх, але Клара була зі мною, і я тримав її міцніше.
На березі ми побачили рибальський човен, що боровся з хвилями.
– Хтось там! – крикнула вона, вказуючи на фігуру, що махала рукою.
Мій інстинкт узяв гору, і я кинувся до води, відчуваючи, як холод пронизує мене. Клара побігла за мною, її голос тремтів:
– Ноа, обережно!
Хвилі били мене, але я плив, намагаючись дістатися до човна. Вітер завивав, дощ заливав очі, і я бачив, як човен розколовся об скелю. Я зловив людину — молодого рибалку, його обличчя було блідим від страху. Клара допомогла мені витягти його на берег, її руки тремтіли, але вона не відступила.
Ми лежали на піску, знесилені, коли грім ущух, але море все ще гуділо. Рибалка кашляв, дякуючи нам, а Клара обійняла мене, її подих грів мою шию.
– Ти врятував його, – прошепотіла вона, її очі сяяли від гордості й любові.
Але я відчув, як тінь Тома накриває мене.
– Я не врятував Тома, – сказав я тихо, мій голос тремтів. – Шторм забрав його, і я стояв, дивлячись.
Її руки стиснули мої.
– Ти не сам, Ноа, – сказала вона. – Ти врятував цього хлопця. І ти врятуєш нас.
Ми повернулися до парку, мокрі й знесилені, але її присутність зігрівала мене.
– Як ти уявляєш наш день тепер? – спитала вона, її голос був ніжним, як шепіт зірок.
– Берег моря, – відповів я, притягнувши її ближче, мої губи торкнулися її чола. – Зірки над нами, гортензії навколо, і ми — два серця, що пливуть крізь шторми.
Ми почали рухатися, танцюючи під дощем, її тіло притискалося до мого, а я відчував, як любов палає між нами.
– Обітниці? – прошепотіла вона, її губи були близько до моїх.
– Обіцяю бути твоїм маяком у бурі, – сказав я, цілуючи її знову, глибоко й ніжно, з поетичною пристрастю.
Ми сіли на лавку під ліхтарем, її голова лежала на моєму плечі, а мої пальці гралися з її волоссям.
– Я хочу ліхтарі, – сказала вона, малюючи їхні контури.
– І музику, що співає нашу любов, – додав я, додаючи ноти до малюнка.
Годинами ми говорили, плекаючи мрії про будинок біля моря, про ночі, сповнені ніжності, про дітей, що бігатимуть по пляжу. Але тінь залишилася.
– А якщо море забере нас? – спитала вона тихо.
– Тоді ми пливемо разом, – відповів я, цілуючи її руку.
Але я знав, що шторм — це не лише погода. Море шепотіло про щось більше, і я відчув, як холод пробігає по спині.
Ми взяли олівці й додали до малюнка шторм, що обіймає наші силуети, але зірка сяяла над ним. Годинами ми працювали, доки дощ не ущух, залишивши свіжий аромат.
– Ти знаєш, – сказала вона, її губи торкнулися моїх. – Я хочу тебе завжди, навіть у бурі.
Я посміхнувся, цілуючи її глибше.
– І я тебе, моя зірко, – відповів я, і ми злилися в поцілунку, відчуваючи, як світ зникає.
Але шепіт моря став гучнішим, ніби попереджаючи про нову катастрофу, і я відчув, що наша любов стоїть на порозі випробування.