Розділ 36. Зоряний прилив любові

Клара

Сільвервейл поринув у таємничий вечірній серпанок, його ліхтарі розквітали, наче зірки, що впали з небесного полотна, відбиваючись у спокійному морі, яке шепотіло стародавні мелодії кохання. Я стояла у своїй маленькій кімнаті, оточена хаосом тканин, альбомів, розкиданих олівців і ескізів, що лежали на дерев’яному столі, на підлозі, навіть на старому кріслі в кутку, де колись сиділа моя мати, вишиваючи гортензії. У руках я тримала білу сукню, обрану для весілля, її легка тканина пливла крізь мої пальці, наче шовк морських хвиль, а зелений шарф, який Ноа так обожнював, лежав поруч, просочений ароматом його присутності. Мій перстень — срібний обідок із каменем, що сяяв, як зірка, — відблискував при мерехтливому світлі свічки, нагадуючи про його слова «Будь моєю дружиною», що досі звучали в моїй душі, ніжні, як шепіт вітру, і палкі, як полум’я. Радість переповнювала мене, наче прилив, але десь у глибині, як тінь на зоряному небі, наростала тривога — ніби море ховало таємницю, яку я ще не могла розгадати.
Я відкрила стару дерев’яну скриньку, де зберігала не лише наші листи, а й спогади мого минулого. Мої пальці торкнулися першого листа від Ноа:
Кларо, моя зірко, твої очі — мій вечірній вогонь. Я боюся темряви, але з тобою я живу. Будь зі мною завжди.
Пелюстка гортензії, що лежала всередині, була злегка пожовклою, але її аромат усе ще зберігав тепло того дня. Потім я знайшла свій лист:
Ноа, моє море, твої хвилі несуть мене. Мої зірки тремтять, але твоя любов — мій притулок.
Ці слова повернули мене до мого минулого, до тих часів, коли я була іншою. Я згадала своє дитинство в Сільвервейлі, де жила з матір’ю в маленькому будинку біля моря. Вона вчила мене малювати зірки, її руки тремтіли від старості, а голос співав колискові про хвилі. Але коли мені було п’ятнадцять, вона пішла, залишивши мене саму з альбомами й страхами. Я кинула малювання, сховавши мрії в коробку під ліжком, боячись, що вони розіб’ються, як її життя. Тоді я стала Клер — дизайнеркою в «Срібному пікселі», де мої руки малювали чужі історії, а душа мовчала. Але Ноа повернув мені Клару Вест, ту дівчину, яка мріяла про зірки й море, і його любов стала моїм зоряним приливом.
Я розгорнула альбом, де наші малюнки — силуети під ліхтарями, оточені гортензіями — розповідали нашу історію. Але тепер я бачила в них відлуння мого минулого: тінь маминої відсутності, страх невдачі, який гнітив мене роки. Серце стиснулося, і я відчула, як сльози радості змішуються з болем. Я взяла пензель, відчуваючи його вагу, і почала малювати — зірки, що пливли над морем, їхнє світло відображалося у хвилях, а гортензії розквітали на березі, їхні пелюстки тремтіли, як мої мрії. Я додала наші силуети — мене в сукні з шарфом і його з пензлем у руках, обійнятих світлом, — і відчула, як кожен мазок повертає мене до нього. Але тінь, яку я намалювала раніше, стала густішою, ніби море кликало мене з тривогою. Я працювала годинами, доки дощ не почав накрапати за вікном, його краплі стукали по шибках, наче серце, що б’ється в любові й страху. Потім я написала йому:
Ноа, моє море, я малюю нас серед зірок. Прийди, давай пливти разом.
Я залишила лист із пелюсткою гортензії біля його дверей і чекала, відчуваючи, як серце гуде від надії.
Коли він увійшов, його темне скуйовджене волосся було зволоженим від дощу, а очі сяяли, коли він побачив мене. У руках він тримав мій лист і букет гортензій, їхні пелюстки блищали краплями, ніби зірки.
– Ти — мій зоряний прилив, – сказав він, підходячи ближче, його голос був ніжним, як шелест хвиль.
Він поклав квіти на стіл і обережно взяв мій шарф, його пальці торкнулися моєї шиї, зав’язуючи його з такою ніжністю, що я відчула, як тепло розливається по всьому тілу, наче світанок.
– Як ти уявляєш наш день? – спитала я, тримаючи сукню, відчуваючи її шовк.
Він усміхнувся, притягнувши мене до себе, його подих грів моє вухо.
– Берег моря, – прошепотів він, його голос був поетичним, як спів зірок. – Де зірки сиплються на нас, гортензії танцюють у вітрі, а ми — два серця, що пливуть у вічності.
Ми почали рухатися по кімнаті, ніби танцюючи під невидимий ритм, його руки обійняли мене міцніше, а я відчула, як його тепло проникає в мою душу. Його губи торкнулися мого чола, потім повільно спустилися до щоки, і я здригнулася від ніжності, що була поетичною, як вірш.
– Обітниці? – прошепотіла я, дивлячись у його очі, глибокі, як океан.
– Обіцяю бути твоїм світлом серед ночі, – сказав він, його голос тремтів від емоцій, і він поцілував мене — ніжно, глибоко, з такою поетичною пристрастю, що здавалося, ніби зірки співають для нас. Його руки гладили мою спину, а мої пальці заплуталися в його волоссі, і ми злилися в поцілунку, який був, наче океанська хвиля, що обіймає берег. Дощ за вікном лише підсилював нашу близькість, його краплі створювали мелодію, що відлунювала в наших серцях.
Коли ми відійшли одне від одного, мої щоки горіли, а його очі сяяли любов’ю, глибокою, як поезія. Ми сіли на підлогу, оточені ескізами, і він узяв мою руку, цілуючи кожен палець, ніби кожен дотик був строфою.
– Я хочу ліхтарі, – сказала я, малюючи їхні контури, відчуваючи його дихання на своїй шкірі.
– І музику, що співає нашу любов, наче зорі шепочуть, – додав він, додаючи ноти до малюнка, його рука торкалася моєї, створюючи гармонію.
Годинами ми говорили, плекаючи мрії про будинок біля моря, про ночі, сповнені поетичної ніжності, про дітей, що успадкують наші зірки.
– А якщо любов розтане, як зоряний пил? – спитала я тихо, мій голос тремтів від глибини почуттів.
– Тоді я зіберу його в нові сузір’я, – відповів він, притягнувши мене для нового поцілунку, повного віршів і обіцянок.
Але в цей момент я відчула тінь — шепіт моря, що проникав крізь вікно, і спогади про Тома, про які він розповідав.
– Ти думаєш про нього? – спитала я, відірвавшись від нього.
Він завмер, його руки все ще тримали мене.
– Так, – сказав він тихо. – Том був моїм світлом, моїм братом. Його сміх зникав у морі, коли я втратив його. Іноді я чую його голос, ніби він попереджає.
Його слова вразили мене, і я відчула, як сльози підступають. Я згадала, як він розповідав про Тома — як вони малювали разом, як море забрало його в шторм.
– Я боюся, що море забере й нас, – зізналася я, і він обійняв мене міцніше.
– Ні, – прошепотів він. – Наше море — це любов. Воно несе нас, а не топить.
Ми взяли олівці й додали до малюнка море, що обіймає наші силуети, але тінь на горизонті стала помітнішою, ніби відлуння Тома.
– Я хочу, щоб наші листи були нашим маяком, – сказала я, і він кивнув, цілуючи мою руку.
– Завжди, – пообіцяв він.
Наступного дня я пішла в парк, тримаючи ескіз і лист:
Ноа, моє море, твоя любов — мій зоряний прилив. Давай тримаймося крізь тіні.
Дощ ущух, залишивши свіжий аромат, і він чекав мене під ліхтарем, тримаючи букет гортензій.
– Це для тебе, – сказав він, простягаючи квіти, його очі горіли.
Ми сіли на лавку, і він прочитав мій лист, а потім написав у відповідь:
Кларо, моя зірко, твій прилив — мій дім. Ми пливемо крізь усе.
Він поцілував мене, його губи були теплими, а любов — поетичною, і я відчула, як світ зупинився. Але шепіт залишився, ніби море готувало нас до невідомого.