Розділ 34. Океан любові

Клара

Сільвервейл пірнув у чарівний вечір, його ліхтарі спалахнули, наче зірки, що впали з неба, відбиваючись у спокійному морі, яке сплітало свої хвилі в ніжну мелодію. Я стояла у своїй маленькій кімнаті, оточена хаосом тканин, альбомів, розкиданих олівців і ескізів, що лежали всюди — на столі, підлозі, навіть на підвіконні, де гортензії у вазі тремтіли від легкого вітру, їхні пелюстки шепотіли про любов. У руках я тримала білу сукню, обрану для весілля, її легка тканина струмувала крізь мої пальці, наче шовк морських хвиль, а зелений шарф, який Ноа так обожнював, лежав поруч, просякнутий його теплом. Мій перстень — срібний обідок із каменем, що сяяв, як зірка, — відблискував при світлі свічки, нагадуючи про його слова «Будь моєю дружиною», які досі горіли в моїй душі, ніжні й сповнені обіцянок. Радість переповнювала мене, наче океан у повень, але десь у глибині, як тихий шепіт зірок, наростала тривога — ніби море ховало таємницю, яку я ще не могла розгадати.
Я відкрила стару скриньку з нашими листами, кожен із пелюсткою гортензії, кожен — як сторінка нашої любові. Я взяла один, написаний його рукою:
Кларо, моя зірко, твої очі — мій вечірній вогонь. Я боюся темряви, але з тобою я живу. Будь зі мною завжди.
Мої пальці тремтіли, коли я торкнулася пелюстки, згадуючи, як його слова розпалили мою душу. Потім я знайшла свій лист у відповідь:
Ноа, моє море, твої хвилі несуть мене. Мої зірки тремтять, але твоя любов — мій притулок.
Ці слова повернули мене до того моменту, коли я кинула малювання, сховавши мрії в коробку під ліжком, боячись осуду. Тоді я стала Клер — дизайнеркою в «Срібному пікселі», де мої руки малювали чужі історії. Але Ноа повернув мені Клару Вест, ту дівчину, яка мріяла про зірки й море, і його любов стала моїм океаном. Я розгорнула альбом, де наші малюнки — силуети під ліхтарями, оточені гортензіями — розповідали нашу історію, але тепер я бачила в них глибину, яку не могла пояснити. Серце стиснулося, і я відчула, як сльози радості змішуються з передчуттям.
Я взяла пензель, відчуваючи його вагу, і почала малювати — зірки, що пливли над морем, їхнє світло відображалося у хвилях, а гортензії розквітали на березі, їхні пелюстки тремтіли, як мої мрії. Я додала наші силуети — мене в сукні з шарфом і його з пензлем у руках, обійнятих світлом, — і відчула, як кожен мазок повертає мене до нього. Але тінь, яку я намалювала раніше, стала густішою, ніби море кликало мене з тривогою. Я працювала годинами, доки дощ не почав накрапати за вікном, його краплі стукали по шибках, наче серце, що б’ється в любові й страху. Потім я написала йому:
Ноа, моя зірко, я малюю нас. Прийди, давай потонемо в нашому океані.
Я залишила лист із пелюсткою гортензії біля його дверей і чекала, відчуваючи, як серце гуде.
Коли він увійшов, його темне скуйовджене волосся було зволоженим від дощу, а очі горіли пристрастю, коли він побачив мене. У руках він тримав мій лист і букет гортензій, їхні пелюстки блищали краплями, ніби зірки.
– Ти — мій океан, – сказав він, підходячи ближче, його голос був низьким і ніжним.
Він поклав квіти на стіл і обережно взяв мій шарф, його пальці торкнулися моєї шиї, зав’язуючи його з такою ніжністю, що я відчула, як тепло розливається по всьому тілу.
– Як ти уявляєш наш день? – спитала я, тримаючи сукню, відчуваючи її шовк.
Він усміхнувся, притягнувши мене до себе.
– Берег моря, – прошепотів він, його подих грів моє вухо. – Зірки над нами, гортензії навколо, і ми — в обіймах одне одного, танцюючи під музику наших сердець.
Ми почали рухатися по кімнаті, ніби танцюючи, його руки обійняли мене міцніше, а я відчула, як його тепло проникає в мою душу. Його губи торкнулися мого чола, потім повільно спустилися до щоки, і я здригнулася від ніжності.
– Обітниці? – прошепотіла я, дивлячись у його очі, глибокі, як море.
– Обіцяю любити тебе в кожному подиху, – сказав він, його голос тремтів від емоцій, і він поцілував мене — глибоко, ніжно, з такою пристрастю, що світ навколо зник. Його руки гладили мою спину, а мої пальці заплуталися в його волоссі, і ми злилися в поцілунку, який здавався вічним. Дощ за вікном лише підсилював нашу близькість, його краплі створювали ритм, що відлунював у наших серцях.
Коли ми відійшли одне від одного, мої щоки горіли, а його очі сяяли любов’ю. Ми сіли на підлогу, оточені ескізами, і він взяв мою руку, цілуючи кожен палець.
– Я хочу ліхтарі, – сказала я, малюючи їхні контури, відчуваючи його дихання на своїй шкірі.
– І музику, що співає нашу любов, – додав він, додаючи ноти до малюнка, його рука торкалася моєї, створюючи магію.
Годинами ми говорили, плекаючи мрії про будинок біля моря, про ночі, сповнені ніжності, про дітей, що успадкують наші зірки.
– А якщо любов згасне? – спитала я тихо, мій голос тремтів від глибини почуттів.
– Тоді я запалю її знову, – відповів він, притягнувши мене для нового поцілунку, повного обіцянок і пристрасті.
Але в цей момент я відчула тінь — шепіт моря, що проникав крізь вікно.
– Ти чуєш це? – спитала я, відірвавшись від нього.
Він завмер, його руки все ще тримали мене.
– Так, – сказав він тихо. – Але це лише наше море, Кларо. Воно любить нас.
Я посміхнулася, але в глибині душі знала, що шепіт ховає щось більше. Ми взяли олівці й додали до малюнка море, що обіймає наші силуети, але тінь на горизонті стала помітнішою.
– Я хочу, щоб наші листи завжди були з нами, – сказала я, і він кивнув, цілуючи мою руку.
– Завжди, – пообіцяв він.
Наступного дня я пішла в парк, тримаючи ескіз і лист:
Ноа, моє море, твоя любов — мій океан. Давай тримаймося.
Дощ ущух, залишивши свіжий аромат, і він чекав мене під ліхтарем, тримаючи букет гортензій.
– Це для тебе, – сказав він, простягаючи квіти, його очі горіли.
Ми сіли на лавку, і він прочитав мій лист, а потім написав у відповідь:
Кларо, моя зірко, твій океан — мій дім. Я з тобою завжди.
Він поцілував мене, його губи були теплими, а любов — безмежною, і я відчула, як світ зупинився. Але шепіт залишився, ніби море готувало нас до чогось невідомого.