Розділ 31. Глибина морських зірок

Ноа

Сільвервейл занурився в густу ніч, його ліхтарі мерехтіли, наче зірки, що впали на землю, відбиваючись у спокійному морі, яке дихало глибоким, майже таємничим шепотом. Я стояв у своїй майстерні, оточений хаосом фарб, пензлів і старих ескізів, що лежали на підлозі, ніби уламки мого зламаного минулого. Світло єдиної свічки на столі тремтіло, кидаючи тіні на стіни, де висіли наші спільні картини — її зірки, мої хвилі, наші силуети, вплетені в кожен мазок. У руках я тримав дерев’яний ящик із перстенем, який вона прийняла, — срібний обідок із каменем, що сяяв, як зірка, символ нашої обіцянки. Її «так» досі гріло мою душу, як її поцілунок на березі, але всередині мене наростала глибина — спогади про Тома, мого брата, його сміх і слова «Живи для себе», що переслідували мене з того дня, коли я втратив його. Я боявся, що не зможу захистити її від бурі, яка колись потопила мене, але її любов стала моїм якорем.
Я занурився в підготовку до весілля, відчуваючи, як кожне рішення — місце на березі, квіти гортензії, музика, що нагадувала ритм хвиль, — стає кроком до нового життя. На столі лежали ескізи: море, де ми обмінялися обіцянками, зірки, що сяяли над нами, і наша весільна арка, прикрашена ліхтарями. Я взяв пензель і почав малювати — вона в білій сукні з зеленим шарфом, її руде волосся спадає хвилями, а я тримаю її руку, наші силуети обійняті світлом. Кожний мазок був сповнений любові, але й болю, бо я бачив у них тіні — спогади про Тома, його посмішку, що згасла, і страх, що я можу втратити її так само. Я згадав той день, коли його не стало, як закрив камеру й пензлі, ховаючись від світу в тиші. Але Клара розбила ці стіни, її сірі очі з окулярами, що з’їжджають, її усмішка, що зігрівала мене, — усе це стало моїм порятунком. Я боявся, що мої глибини занадто темні для її зірок, але її любов тримала мене на поверхні.
Я працював годинами, доки за вікном не почав накрапати дощ, його краплі стукали по шибках, ніби відлунюючи мої думки. Потім узяв перо й написав їй лист, що народився з мого серця:
Кларо, моя зірко,
Твоє світло проникає в мої глибини.
Море несе нас крізь тіні,
І я тримаю тебе в кожному подиху.
Я склав лист і прикріпив до нього пелюстку гортензії, залишивши його біля її дверей. Потім пішов у парк, де ми завжди зустрічалися, і сховався в тіні дерев, чекаючи її. Чекання було наповнене напругою — вітер гудів у гілках, а дощ тихо стукав по листю, створюючи мелодію, що зливалася з шумом моря. Я уявляв, як вона читає мої слова, і серце калатало від надії, змішаної з тривогою. І ось вона з’явилася, її зелений шарф гойдався на вітрі, а руде волосся блищило під слабким світлом ліхтаря. Вона тримала лист у руках, її очі шукали мене, і коли вона побачила картину, яку я залишив поруч, її вираз став задумливим.
Вона підійшла, тримаючи полотно, її пальці ковзнули по мазках.
– Це про наші глибини? – спитала вона, її голос тремтів від емоцій.
Я вийшов із тіні, відчуваючи, як дощ краплями торкається мого обличчя.
– Так, – відповів я, мої слова були тихими, але щирими. – Про те, як твої зірки світять у моїй темряві.
Вона посміхнулася, її очі сяяли, але в них я побачив тінь.
– Воно прекрасне, – сказала вона, її руки обвили мою шию. – Але я боюся… чи зможемо ми подолати тіні разом?
Її слова вдарили мене, як холодна хвиля, і я відчув, як мої власні страхи відлунюють у її словах. Я взяв її обличчя в долоні, відчуваючи, як краплі дощу змішуються з її сльозами.
– Я теж боюсь, – зізнався я, мій голос тремтів. – Після Тома я думав, що мої глибини поглинуть мене. Але ти стала моїм світлом, Кларо. Ми подолаємо тіні, якщо будемо триматися одне за одного.
Її очі затуманилися, і вона кивнула, притулившись до мене.
– Тоді давай пірнатимо разом, – прошепотіла вона, і ми поцілувалися під дощем, його краплі омивали нас, ніби очищаючи від страхів.
Коли ми відійшли одне від одного, вона взяла мою руку, і ми сіли на лавку під ліхтарем.
– Які глибини ти хочеш дослідити зі мною? – спитала вона, її голос був наповнений надією.
– Хочу дослідити море, – відповів я, посміхаючись. – Де зірки сяють навіть у найтемніших хвилях, а ми малюємо разом щодня.
Вона засміялася, її сміх був як музика.
– І будинок біля берега, – додала вона. – З гортензіями й вікнами до зірок, де ми ховаємося від бурі.
Ми довго говорили, плекаючи наші мрії — про подорожі, картини, дітей, що бігають по пляжу, про життя, сповнене світла й глибини.
– А якщо буря нас затопить? – спитала вона тихо, її пальці стиснули мої.
– Тоді ми знайдемо дно і виринемо сильнішими, – відповів я. – Але іноді я чую, як море кличе.
Вона глянула на мене, її очі відобразили мій сумнів.
– Ти маєш на увазі… щось темне? – спитала вона.
Я кивнув, відчуваючи, як тінь Тома накриває мене.
– Я втратив його, – сказав я. – І іноді боюся, що море забере ще когось. Але я не хочу жити в страху.
Вона обійняла мене, її подих грів мою шию.
– Ти не втратиш мене, – прошепотіла вона. – Але я теж чую… ніби зірки попереджають нас.
Її слова змусили мене завмерти, і я відчув, як холод пробігає по спині.
– Може, це просто відлуння наших страхів, – сказав я, але десь глибоко знав, що море ховає таємницю, яку ми ще не розгадали.
Ми взяли олівці й почали малювати — море, зірки, наші силуети під ліхтарями, будинок біля берега з вікнами до зірок. Я додав тінь на горизонті, символізуючи наші страхи, а вона поклала на неї зірку, ніби обіцяючи надію. Кожний мазок був боротьбою, кожна лінія — кроком до майбутнього. Годинами ми працювали, доки дощ не ущух, залишивши свіжий аромат.
– Ти знаєш, – сказала вона, її голова лежала на моєму плечі. – Я ніколи не думала, що мої зірки пірнатимуть у твою глибину.
Я посміхнувся, цілуючи її чоло.
– А я ніколи не думав, що моє море підніме нас до зірок, – відповів я, і ми засміялися, відчуваючи легкість.
Але той шепіт залишився, ніби тінь у глибині, і я відчув, що наші глибини можуть зіткнутися з невідомим.