Розділ 30. Тіні на зоряному небі

Клара

Сільвервейл прокинувся в м’якому передвечірньому світлі, його ліхтарі запалювалися один за одним, відбиваючись у спокійному морі, що ледь чутно шелестіло, ніби шепочучи старі легенди. Я стояла у своїй маленькій кімнаті, оточена хаосом тканин, альбомів, розкиданих олівців і ескізів, що лежали на столі, підлозі, а деякі навіть припорошували старе крісло в кутку. У руках я тримала білу сукню, обрану для весілля, її легка тканина ковзала крізь мої пальці, наче хвилі, а зелений шарф, який Ноа так любив, лежав поруч, мов оберіг. Мій перстень — срібний обідок із каменем, що сяяв, як зірка, — відблискував при тьмяному світлі свічки, нагадуючи про його пропозицію на березі. Його слова «Будь моєю дружиною» досі звучали в моїй душі, теплі й ніжні, як його дотики, але радість, що переповнювала мене, була пронизана тінню — ніби зорі на небі ховали за своїм сяйвом щось темне, що я ще не могла розгледіти.
Я стояла, тримаючи сукню, і мої думки понеслися в минуле, до тих днів, коли я кинула малювання. П’ять років тому я сховала свої мрії в картонну коробку під ліжком, зачинивши їх разом із болем від невдач і страхом перед осудом. Тоді я стала Клер — дизайнеркою в «Срібному пікселі», де мої руки малювали чужі історії, а моя душа мовчала. Але Ноа повернув мені Клару Вест, ту дівчину, яка мріяла про галереї, зірки й любов. Його листи з пелюстками гортензій, його картини, де наші силуети переплітаються з хвилями, його обійми, що розтопили мої стіни, — усе це стало моїм світлом. Виставка, де ми тріумфували разом, довела, що мої зірки можуть сяяти, але тепер, на порозі весілля, я відчувала, як старі страхи повертаються. Чи зможу я бути такою, як він бачить мене? Чи витримаю я, якщо щось піде не так? Я розгорнула альбом, де наші малюнки — силуети під ліхтарями, оточені гортензіями — розповідали нашу історію. Кожна лінія була обіцянкою, але я відчула, як сльози застрягли в горлі, змішуючись із тихим передчуттям.
Я поклала сукню на крісло й узяла пензель, відчуваючи його вагу, що нагадувала тягар моїх думок. На чистому аркуші я почала малювати — зірки, що пливли над морем, їхнє світло відображалося у хвилях, а гортензії розквітали на березі, їхні пелюстки тремтіли, як мої мрії. Я додала наші силуети — мене в сукні з шарфом і його з пензлем у руках, — і відчула, як кожен мазок повертає мене до себе. Але з кожним рухом пензля я бачила тіні — ніби хмари, що затуляють зорі, або хвилі, що ховають глибину. Я працювала годинами, доки за вікном не почав накрапати дощ, його краплі стукали по шибках, спочатку тихо, а потім ритмічно, наче серце, що б’ється в тривозі. Потім я взяла телефон і написала йому: «Я малюю нас. Прийдеш подивитися?» Через мить прийшла відповідь: «Завжди. Твоя зірка чекає.» Я посміхнулася, відчуваючи, як серце теплішає, але тінь залишилася.
Коли він увійшов, його темне скуйовджене волосся було зволоженим від дощу, а очі сяяли теплом, коли він побачив мене. У руках він тримав букет гортензій, їхні пелюстки блищали краплями, ніби маленькими зірками.
– Ти прекрасна, – сказав він, підходячи ближче й кладучи квіти на стіл. – Але цей шарф — частина твого світла.
Він обережно взяв його, його пальці легенько торкнулися моєї шиї, зав’язуючи його з ніжністю, і я відчула, як тепло розливається по шкірі, на мить розганяючи холод.
– Як ти уявляєш наш день? – спитала я, розгладжуючи тканину сукні, відчуваючи, як її шовк ковзає по долонях.
Він усміхнувся, беручи мене за руки.
– Берег моря, – відповів він м’яко. – Зірки над нами, гортензії навколо, і ми — просто ми, танцюємо під музику хвиль.
Ми почали рухатися по кімнаті, ніби танцюючи, його руки вели мене легко, а я сміялася, відчуваючи себе легкою, як повітря. Але мої думки поверталися до тіней, і я відчула, як серце стиснулося.
– А обітниці? – додала я, зупиняючись і дивлячись у його очі, шукаючи відповіді.
– Щось просте, – сказав він, його погляд тримав мене. – Про те, як твої зірки світять у моєму серці, і моє море несе нас. Про вічність, де ми завжди разом.
Його слова зігріли мене, але я відчула, як сльози підступають.
– А якщо вічність зламається? – спитала я тихо, мій голос тремтів від страху.
Він завмер, а потім обійняв мене, його руки міцно стиснули мої плечі.
– Тоді ми збудуємо її знову, – прошепотів він. – Але чому ти сумніваєшся?
Я відвела погляд, відчуваючи, як тінь стає густішою.
– Іноді я бачу тіні, – зізналася я. – За нашими зірками, за нашим морем. Я боюся, що мої мрії розіб’ються, як колись.
Він узяв моє обличчя в долоні, його очі шукали мої.
– Твоя душа — це не скло, Кларо, – сказав він. – Ти сильніша, ніж думаєш. Я втратив Тома, і це зламало мене, але ти зібрала мене з уламків. Ми впораємося, якщо будемо разом.
Його слова вразили мене, і я відчула, як сльози котяться по щоках. Ми сіли на підлогу, оточені ескізами, і почали планувати — ліхтарі, музика, обітниці. Але мої думки поверталися до тіней.
– Я хочу, щоб ліхтарі освітлювали все, – сказала я, малюючи їхні контури.
– І музика була ніжною, – додав він, додаючи ноти, його рука торкалася моєї.
Годинами ми говорили, плекаючи мрії про будинок біля моря, про дітей, про картини, що залишать слід. Але я відчувала, як тінь росте, ніби море готує шторм.
Коли він пішов, я залишилася сама, і тиша стала гнітючою. Я глянула на перстень, і його світло здалося тьмянішим, наче віддзеркалюючи мої страхи. Я взяла альбом і додала до малюнка тінь — невиразну, але помітну, що нависала над нашими силуетами. Серце стиснулося, і я відчула, як сльози падають на папір, змішуючи фарби. Я згадала, як море шепотіло на березі, коли він просив моєї руки, і відчула холод, що проникав у душу. Я обійняла альбом, намагаючись уявити щасливе майбутнє, але тіні не зникали. Може, радість була лише ілюзією? Може, зірки готували нас до падіння?
Наступного дня я пішла в парк, де ми завжди зустрічалися, тримаючи ескіз із тією тінню. Дощ ущух, залишивши свіжий аромат, і він чекав мене під ліхтарем, тримаючи букет гортензій.
– Це для тебе, – сказав він, простягаючи квіти, їхні пелюстки тремтіли на вітрі.
Я взяла їх, відчуваючи їхню ніжність, і ми сіли на лавку.
– Ти щаслива? – спитав він, його очі шукали мої, глибокі й теплі.
– Так, – відповіла я, але мій голос тремтів, і я показала йому малюнок. – Але я бачу тіні.
Він узяв аркуш, його пальці ковзнули по тіні.
– Це частина нас, – сказав він. – Але тіні не затьмарять зірок, якщо ми тримаємося разом.
Ми поцілувалися, його губи були теплими, а любов — безмежною, і на мить я повірила, що тіні розтануть. Але коли я повернулася додому, шепіт став гучнішим, ніби море кликало мене з тривогою. Я глянула на малюнок і відчула, як сльози падають. Може, зірки готують нас до випробування, яке змінить усе? Я стиснула альбом, вирішивши вірити в нас, але десь у глибині душі знала, що радість може бути лише віддзеркаленням болю, що чекає попереду.