Розділ 27. Політ зірок

Ноа

Сільвервейл поринув у тиху ніч, його ліхтарі мерехтіли, наче зірки, що впали на землю, відбиваючись у спокійному морі, яке тихо дихало хвилями. Я стояв у своїй майстерні, оточений хаосом фарб, пензлів і старих ескізів, що лежали на підлозі, ніби уламки мого минулого. Світло свічки на столі тремтіло, кидаючи тіні на стіни, де висіли наші спільні картини — її зірки, мої хвилі, наші силуети, вплетені в кожен мазок. У руках я тримав дерев’яний ящик із перстенем, який вона прийняла, — срібний обідок із каменем, що сяяв, як зірка, символ нашої обіцянки. Її «так» досі зігрівало мою душу, як її поцілунок на березі, але всередині мене наростала хвиля — спогади про Тома, мого брата, його сміх і слова «Живи для себе», що переслідували мене після його втрати. Я боявся, що не зможу захистити її від бурі, яка колись розірвала мене, але її любов давала мені крила.
Я занурився в підготовку до весілля, відчуваючи, як кожне рішення — місце на березі, квіти гортензії, музика, що нагадувала шепіт хвиль, — стає кроком до нового життя. На столі лежали ескізи: море, де ми обмінялися обіцянками, зірки, що сяяли над нами, і наша весільна арка, прикрашена ліхтарями. Я взяв пензель і почав малювати — вона в білій сукні з зеленим шарфом, її руде волосся спадає хвилями, а я тримаю її руку, наші силуети обійняті світлом. Кожний мазок був сповнений любові, але й тривоги, що минуле може повернутися й забрати її, як забрало Тома. Я згадав той день, коли його не стало, як закрив камеру й пензлі, ховаючись від болю в тиші. Але Клара розбила ці стіни, її сірі очі з окулярами, що з’їжджають, її усмішка, що зігрівала мене, — усе це стало моїм світлом.
Я працював годинами, доки за вікном не почав накрапати дощ, його краплі стукали по шибках, ніби відлунюючи мої думки. Потім узяв перо й написав їй лист, що народився з мого серця:
Кларо, моя зірко,
Твоє світло піднімає мене в політ.
Море несе нас крізь зорі,
І я тримаю тебе в кожному подиху.
Я склав лист і прикріпив до нього пелюстку гортензії, залишивши його біля її дверей. Потім пішов у парк, де ми завжди зустрічалися, і сховався в тіні дерев, чекаючи її. Чекання було наповнене напругою — вітер гудів у гілках, а дощ тихо стукав по листю, створюючи мелодію, що зливалася з шумом моря. Я уявляв, як вона читає мої слова, і серце калатало від надії й легкого страху. І ось вона з’явилася, її зелений шарф гойдався на вітрі, а руде волосся блищило під слабким світлом ліхтаря. Вона тримала лист у руках, її очі шукали мене, і коли вона побачила картину, яку я залишив поруч, її губи злегка розійшлися в подиві.
Вона підійшла, тримаючи полотно, її пальці ковзнули по мазках.
– Це для нашого польоту? – спитала вона, її голос тремтів від емоцій.
Я вийшов із тіні, відчуваючи, як дощ краплями торкається мого обличчя.
– Так, – відповів я, мої слова були тихими, але щирими. – Для нашого зоряного польоту.
Вона посміхнулася, її очі сяяли, і зробила крок до мене.
– Воно вже прекрасне, – сказала вона, її руки обвили мою шию. – Але я іноді думаю… чи наші мрії реальні?
Її слова вдарили мене, як холодна хвиля, і я відчув, як мої власні страхи відлунюють у її словах. Я взяв її обличчя в долоні, відчуваючи, як краплі дощу змішуються з її сльозами.
– Я теж думаю про це, – зізнався я, мій голос тремтів. – Після Тома я боявся, що мої мрії розіб’ються. Але ти стала моїми крилами, Кларо. Наші мрії реальні, якщо ми разом.
Її очі затуманилися, і вона кивнула, притулившись до мене.
– Тоді давай літати, – прошепотіла вона, і ми поцілувалися під дощем, його краплі омивали нас, ніби освячуючи нашу любов.
Коли ми відійшли одне від одного, вона взяла мою руку, і ми сіли на лавку під ліхтарем.
– Які надії ти маєш для нас? – спитала вона, її голос був наповнений цікавістю.
– Надію на море, – відповів я, посміхаючись. – Де зірки сяють над нами, а ми малюємо разом щодня.
Вона засміялася, її сміх був як музика.
– І будинок біля берега, – додала вона. – З гортензіями й вікнами до зірок.
Ми довго говорили, плекаючи наші надії — про подорожі, картини, дітей, що бігають по пляжу, про життя, сповнене світла.
– А якщо надії згаснуть? – спитала вона тихо, її пальці стиснули мої.
– Тоді ми запалимо нові зірки, – відповів я. – Але іноді я відчуваю, що море шепоче щось.
Вона глянула на мене, її очі відобразили мій сумнів.
– Ти маєш на увазі… щось темне? – спитала вона.
Я кивнув, відчуваючи, як тінь Тома накриває мене.
– Я втратив його, – сказав я. – І іноді боюся, що життя забере ще когось.
Вона обійняла мене, її подих грів мою шию.
– Ти не втратиш мене, – прошепотіла вона. – Але я теж відчуваю… ніби зірки тримають таємницю.
Її слова змусили мене завмерти, і я відчув, як холод пробігає по спині.
– Може, це просто хвилювання, – сказав я, але десь глибоко знав, що море ховає більше, ніж ми бачимо.
Ми взяли олівці й почали малювати — море, зірки, наші силуети під ліхтарями, будинок біля берега з вікнами до зірок. Кожний мазок був надією, кожна лінія — кроком до майбутнього. Годинами ми працювали, доки дощ не ущух, залишивши свіжий аромат.
– Ти знаєш, – сказала вона, її голова лежала на моєму плечі. – Я ніколи не думала, що мої зірки полетять так високо.
Я посміхнувся, цілуючи її чоло.
– А я ніколи не думав, що моє море підніме мене до зірок, – відповів я, і ми засміялися, відчуваючи легкість.
Але той шепіт залишився, ніби тінь на горизонті, і я відчув, що наші надії можуть зіткнутися з випробуванням.