Розділ 26. Шепіт гортензій

Клара

Сільвервейл пірнув у ніжний вечір, його бруківка блищала під світлом ліхтарів, що відображалися в калюжах, ніби зірки, які впали з неба, щоб потанцювати з дощем. Я стояла біля вікна своєї квартири, дивлячись, як хвилі моря шепочуть свої таємниці, а мої пальці тремтіли, тримаючи новий лист від Ноа — «Твоє світло — моя дорога, Кларо», написаний його нерівним почерком, із пелюсткою гортензії, що все ще зберігала свій ніжний аромат. Мій зелений шарф, що гойдався на гачку, нагадував про наші зустрічі під ліхтарями, а альбом, що лежав на столі, був наповнений нашими спільними малюнками — зірки, море, гортензії, що переплітаються в один візерунок. Його пропозиція одруження, його поцілунок на березі, його обіцянки — усе це переповнювало мене радістю, але десь глибоко, як тихий шепіт хвиль, ховалося передчуття, ніби море знало щось, що я ще не могла збагнути. Я відчула, як холод пробігає по спині, але відкинула цю думку, зосереджуючись на планах весілля, які ми обговорювали годинами.
Я сіла за стіл, розгорнувши альбом, і взяла пензель, відчуваючи його вагу в руці, знайомий і водночас новий після років, коли я ховала свої мрії. На чистому аркуші я почала малювати — зірки, що пливли над морем, їхнє світло відображалося у хвилях, а гортензії розквітали на березі, їхні пелюстки тремтіли, як мої мрії. Я додала наші силуети — мене в білій сукні з зеленим шарфом і його з пензлем у руках, — і відчула, як кожен мазок повертає мене до Клари Вест, тієї дівчини, яка колись мріяла про галереї та любов. Але страх, що все може зруйнуватися, стискав серце, ніби холодна хвиля. Я згадала, як п’ять років тому кинула малювання, сховавши альбоми в коробку під ліжком, боячись невдачі й осуду. Тоді я стала Клер — дизайнеркою в «Срібному пікселі», де мої руки малювали чужі історії. Але Ноа повернув мені Клару. Його листи з пелюстками гортензій, його картини, де наші силуети переплітаються з хвилями, його обійми, що розтопили мої страхи, — усе це стало моїм порятунком. Я боялася, що наш шлюб може стати випробуванням, але його любов давала мені силу.
Я працювала годинами, доки за вікном не почав накрапати дощ, його краплі стукали по шибках, ніби підбадьорюючи мене, а потім переходили в тихий ритм, що нагадував серцебиття. Коли я закінчила, картина була як відображення наших мрій — море, зірки й гортензії, що зливаються в єдине світло. Я відклала пензель і взяла телефон, пишучи йому: «Я намалювала нас. Приходь побачити.» Через мить прийшла відповідь: «Зараз буду. Твоя зірка чекає.» Я посміхнулася, відчуваючи, як серце б’ється швидше, і приготувала чай, щоб зігрітися в прохолодному повітрі.
Коли він увійшов, його темне скуйовджене волосся було зволожене від дощу, а очі сяяли теплом, коли він побачив мене. У руках він тримав невеликий букет гортензій, їхні пелюстки блищали краплями, ніби маленькими зірками.
– Ти прекрасна, – сказав він, підходячи ближче й кладучи квіти на стіл. – Але цей шарф — частина тебе.
Він обережно взяв його, його пальці легенько торкнулися моєї шиї, зав’язуючи його з ніжністю, і я відчула, як тепло розливається по шкірі, розганяючи холод тривоги.
– Як ти уявляєш наш день? – спитала я, розгладжуючи тканину сукні, відчуваючи, як її шовк ковзає по долонях.
Він усміхнувся, беручи мене за руки.
– Берег моря, – відповів він м’яко. – Зірки над нами, гортензії навколо, і ми — просто ми, танцюємо під музику хвиль.
Ми почали рухатися по кімнаті, ніби танцюючи, його руки вели мене легко, а я сміялася, відчуваючи себе легкою, як повітря. Його подих грів моє вухо, коли він шепотів: «Ти — моя зірка.» Але той шепіт став сильнішим — ніби море попереджало мене, а зірки на небі ховали таємницю. Я відкинула цю думку, зосереджуючись на ньому.
– А обітниці? – додала я, зупиняючись і дивлячись у його очі.
– Щось просте, – сказав він, його погляд тримав мене. – Про те, як твої зірки світять у моєму серці, і моє море несе нас. Про вічність.
Ми сіли на підлогу, оточені ескізами, і почали планувати.
– Я хочу ліхтарі, – сказала я, беручи олівець і малюючи їхні контури на аркуші.
– І музику, ніжну, як наші картини, – додав він, додаючи ноти до малюнка, його рука торкалася моєї, створюючи гармонію.
Годинами ми говорили, сміялися, іноді замовкали, просто тримаючи один одного. Я уявляла, як стоїмо на березі, оточені гортензіями, а зірки сяють над нами.
– А якщо щось піде не так? – спитала я тихо, мій голос тремтів від легкої тривоги.
– Тоді ми намалюємо це заново, – відповів він, цілуючи мою руку. – Але я відчуваю, що ми впораємося.
Коли він пішов, я залишилася сама, і той шепіт став чіткішим, наче тінь, що повзає по стінах. Я глянула на перстень, і мені здалося, що його світло тьмяніє на мить, але потім знову спалахує. Я похитала головою, відкидаючи думку, і взяла альбом, додаючи до малюнка наші силуети, обійняті хвилями. Але серце стиснулося, і я відчула, як сльози підступають. Може, радість була лише передвісником чогось іншого? Я згадала, як море шепотіло на березі, коли він просив моєї руки, і відчула холод у грудях. Я відклала альбом і обійняла себе, намагаючись уявити лише щасливе майбутнє, але десь у глибині душі знала, що зірки ховають не лише світло, а й тінь.
Наступного дня я пішла в парк, де ми завжди зустрічалися, тримаючи ескіз у руках. Дощ ущух, залишивши свіжий аромат, і він чекав мене під ліхтарем, тримаючи букет гортензій.
– Це для тебе, – сказав він, простягаючи квіти, їхні пелюстки тремтіли на вітрі.
Я взяла їх, відчуваючи їхню ніжність, і ми сіли на лавку.
– Ти щаслива? – спитав він, його очі шукали мої, глибокі й теплі.
– Так, – відповіла я, але мій голос тремтів, і я відвела погляд. – Але іноді я відчуваю… ніби зірки попереджають нас.
Він узяв мою руку, його пальці стиснули мої, даючи тепло.
– Може, це просто хвилювання, – сказав він. – Але якщо щось прийде, ми будемо разом. Твої зірки й моє море подолають усе.
Ми поцілувалися, його губи були теплими, а любов — безмежною, і на мить я повірила, що все буде добре. Але коли я повернулася додому, той шепіт став сильнішим, ніби море кликало мене з тривогою. Я глянула на малюнок і відчула, як сльози котяться по щоках. Може, зірки готують нас до випробування? Я стиснула альбом, вирішивши вірити в нас, але десь у глибині душі знала, що радість може бути лише передвісником того, що чекає попереду.